Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Хтозна. Смеаґол не знає, — відповів Ґолум. — До них не дістатися, до них не можна доторкнутися. Якось ми спробували, так, безцінний. Я колись спробував, але до них не досягнути. Це, напевно, лише мара, яку можна побачити, але не торкнутися до неї. Ні, безцінний! Усі мертві.
Сем грізно зиркнув на нього, і його знову пересмикнуло, бо гобіт здогадався, навіщо Ґолум намагався доторкнутися до них.
— Я от уже не хочу на них дивитися, — сказав Сем. — Ніколи! Гайда звідси, забираймося якнайдалі!
— Так, так, — відказав Ґолум. — Але повільно, дуже повільно. І дуже обережно. Інакше гобіти підуть на дно до Мертвяків і світитимуть разом із ними маленькі свічки. За Смеаґолом! Не дивіться на вогні!
Він поповз праворуч, шукаючи стежки в обхід озера. Гобіти йшли відразу за ним, прихиляючись і частенько рачкуючи, як і Ґолум. «Якщо так триватиме й далі, то невдовзі ми перетворимося на вервечку з трьох маленьких безцінних ґолумів», — подумав Сем.
Нарешті чорне озеро закінчилося, мандрівники, ризикуючи життям, перетнули його, то переповзаючи, то перестрибуючи з однієї підступної купини на другу. Вони нерідко вгрузали у трясовину, перечепившись за щось чи впавши руками вперед у смердючі, як помийна яма, води, доки забрьохалися болотом і слизом ледь не до самих ший і просякли огидним запахом.
Була вже пізня ніч, коли подорожні нарешті вибралися на твердіший ґрунт. Ґолум сичав і шепотів щось собі під ніс, але, здається, був задоволений: у незбагненний спосіб, покладаючись на відчуття власної шкіри та носа і на моторошні спогади про примар у темряві, він упевнився, що потрапив, куди слід, і знає подальший шлях.
— Тепер гайда вперед! — сказав Ґолум. — Славні гобіти! Хоробрі гобіти! Дуже-дуже стомлені, авжеж, але й ми теж стомлені, безцінний, усі ми. Та ми повинні відвести хазяїна подалі від підступних вогнів, так, так, справді.
З цими словами він знову рушив далі, майже підтюпцем, довгим проходом поміж високими очеретами, а гобіти якомога швидше подріботіли слідом. Однак невдовзі Ґолум раптом спинився й підозріливо втягнув носом повітря, сичачи, ніби щось його стривожило чи роздратувало.
— Що там? — буркнув Сем, неправильно зрозумівши його жести. — Навіщо ти нюшкуєш? Той сморід мало не валить мене з ніг, хоча я і затуляю носа. Ти смердиш, і господар смердить, тут усе смердить.
— Так, так, і Сем смердить! — відповів Ґолум. — Бідолашний Смеаґол це відчуває, та хороший Смеаґол терпить. Допомагає славному хазяїнові. Проте це тут ні до чого. Повітря сколихнулося, невдовзі щось зміниться. Смеаґол думає, він нещасний.
Ґолум попростував далі, проте тривога його тільки зростала, тож раз у раз він піднімався на повен зріст, витягуючи шию на схід і на південь. Певний час гобіти не чули й не відчували того, що бентежило їхнього провідника. Та раптом усі троє завмерли як укопані, нашорошивши вуха. Фродо та Семові причувся далекий протяжний крик, пронизливий, тонкий і жорстокий. Вони здригнулися. Тієї самої миті вони відчули і рух повітря, що зненацька похолоднішало. Стоячи отак і напружуючи слух, вони почули шум, який нагадував наближення буряного пориву. Туманні вогники гойднулися, потьмяніли і згасли.
Ґолум не рухався. Він тремтів і белькотів сам до себе, доки шелесткий вітер примчав до них, шурхочучи та звиваючись понад болотами. Ніч посвітліла, і того світла вистачало, щоби гобітські очі змогли — чи майже змогли — побачити безформні латки туману, які закручувались і вигиналися, прокочуючись понад ними та проминаючи їх. Глянувши вгору, гобіти побачили розірвані клапті хмар, а високо на півдні визирнув місяць і ніби плинув над грозовими уламками.
На мить його вид звеселив серця гобітів, але Ґолум припав до землі, бурмочучи прокляття Білому Лику. Потому Фродо та Сем, які пильно дивились у небо, глибоко вдихаючи посвіжіле повітря, помітили, як щось наближається — невелика хмарка, що летіла від проклятих пагорбів; випущена з Мордору чорна тінь; величезна примара, крилата і зловісна. Вона стрімко промайнула повз місяць і зі смертоносним криком страхітливо швидко помчала на захід, випереджаючи вітер.
Гобіти кинулись уперед і притиснулися до холодної землі. Проте моторошна тінь описала коло й повернулася, пролітаючи цього разу ще нижче, просто над ними, і розмітаючи болотяний сморід своїми жахливими крилами. Потому вона подалася геть, назад до Мордору, зі швидкістю Сауронового гніву; а за нею з ревінням покотився вітер, облишивши безживні та похмурі Мертві Болота. Наскільки сягало око — аж ген до далекої загрозливої стіни гір — голу пустку вкрили плями судомного місячного світла.
Фродо та Сем підвелись і протерли очі, мов діти, котрі щойно прокинулися від моторошного сну і побачили, що над світом досі панує давно знайома ніч. А Ґолум лежав на землі, ніби оглушений. Їм ледве вдалося його розтермосити, проте ще деякий час він ніяк не хотів піднімати обличчя, а тільки стояв на колінах і на ліктях, закриваючи потилицю великими пласкими долонями.
— Примари! — волав він. — Примари з крилами! Безцінний — їхній господар. Вони все бачать, усе. Від них ніщо не сховається. А щоби тобі, Білий Лику! Вони все розкажуть Йому. Він бачить. Він знає. Ах, ґолум, ґолум, ґолум!
Лише коли місяць сів далеко на заході, заховавшись за Тол-Брандіром, Смеаґол наважився поворухнутись і підвестися.
Відтоді Семові постійно здавалося, ніби Ґолум знову змінився. Він ще дужче, ніж раніше, підлещувався та прагнув приятелювати; але Сема дивували незвичні погляди, які іноді можна було зауважити, особливо коли той дивився на Фродо: до того ж Ґолум дедалі частіше розмовляв так, як раніше. Та була ще одна турбота, яка дедалі більше муляла Сема: Фродо виглядав утомленим, змореним, на межі виснаження. Він мало розмовляв, точніше — майже не розмовляв узагалі; не скаржився, проте йшов так, ніби його гнітить страхітливий тягар, який щомиті додає у вазі: він ледь волочив ноги, все повільніше й повільніше. Тому Сем часто мусив просити Ґолума зачекати, щоби не залишати їхнього пана далеко позаду.
Власне, з кожним кроком у напрямку до мордорських брам Перстень на ланцюжку довкола шиї дедалі важчав: Фродо почав відчувати, що то — справжня вагота, яка тягне його у східний бік. Але ще дужче його непокоїло Око — так він це для себе називав. Бо не тільки сила тяжіння Персня змушувала його зіщулюватись і завмирати на ходу. Око! Жахливе й дедалі сильніше усвідомлення