Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Не цим шляхом, хазяїне! — просив він. — Є інший. Так, так, справді є. Інший шлях, темніший, потаємний, який важче знайти. Проте Смеаґол знає його. Смеаґол тобі покаже!
— Інший шлях? — зі сумнівом перепитав Фродо, глянувши на Ґолума допитливими очима.
— Так, сссправді! Сссправді! Був такий шлях. Смеаґол його знайшов. Нумо, підімо і гляньмо, чи він іще є!
— Раніше ти про нього не згадував.
— Ні. Хазяїн не питав. Хазяїн не казав, що хоче робити. Він не говорить із бідним Смеаґолом. Він каже: «Смеаґоле, веди мене до Брами... і тоді прощавай!» Смеаґол може побігти геть, та й по всьому. Але ось він каже: «Я збираюсь увійти до Мордору цим шляхом». Тому Смеаґолові дуже страшно. Він не хоче втратити славного хазяїна. І він пообіцяв — хазяїн змусив його пообіцяти — врятувати Безцінного. Та хазяїн, мабуть, хоче віднести Безцінного Йому, просто до Чорної Руки, якщо хазяїн піде цим шляхом. Тому Смеаґол мусить урятувати їх обох, і він подумав про інший шлях, яким туди можна було дістатися колись давно. Славний хазяїн. Смеаґол дуже добрий, завжди допомагає.
Сем насупився. Якби він міг просвердлити поглядом у Ґолумі діри, то таки просвердлив би. Його переповнювали сумніви. З усього виходило, що Ґолум по-справжньому пригнічений і палко прагне допомогти Фродо. Та Сем добре пам'ятав підслухану суперечку, і йому важко було повірити, що Смеаґол, який довго корився тій іншій сутності, зможе перемогти, — а проте, в тій суперечці останнє слово було таки за ним. Сем здогадувався, що ці дві половини однієї істоти: Ґолум і Смеаґол (чи Виродок і Смердюх, як він подумки називав їх) — уклали перемир'я і тимчасову спілку: жодна з них не хотіла, щоби Перстень дістався Ворогові, обидві прагнули врятувати Фродо від полону й утримувати при собі якомога довше — принаймні доки Смердюх іще сподівався захопити свого «Безцінного». Але у тому, що до Мордору можна дістатись іншим шляхом, Сем сумнівався.
«І це добре, що жодна з половин цього старого негідника не знає, що збирається зробити мій пан, — подумав він. — Якби Ґолум знав, що пан Фродо збирається назавжди покінчити з його Безцінним і так далі, то ми, закладаюся, дуже швидко потрапили б у халепу. В кожному разі, старий Виродок так боїться Ворога — він, вочевидь, одержав чи одержував од нього якісь накази, — що радше втече від нас світ за очі, ніж упіймається на тому, що він нам допомагає, і, мабуть, радше дозволить розплавити свого Безцінного. Принаймні так я собі думаю. І, сподіваюся, господар добре все обміркує. Він мудрий, як ніхто, проте має надто м'яке серце — це таки правда. Тому жоден Грунич не вгадає, що Фродо чинитиме далі».
Фродо відповів Ґолумові не відразу. Доки повільний, але практичний Семів розум давав собі раду із цими сумнівами, Фродо стояв і дивився в напрямку грізної скелі Кіріт-Ґорґору. Западина, в якій вони знайшли собі притулок, утворилась у схилі невисокого пагорба понад схожою на траншею долиною, що лежала між тим пагорбом і зовнішнім бастіоном гірської стіни. Посеред долини стояв чорний фундамент західної вартової вежі. У ранковому світлі було виразно видно три тьмяні курні дороги, які сходилися при Брамі Мордору: одна зміїлася назад на північ, друга в'юнилася на схід і зникала в туманах, що огорнули підніжжя Еред-Літуї, а третя стелилась у бік Фродо. Різко звернувши за вежу, вона вбігала у вузьку ущелину і проходила нижче від западини, де той стояв. У західному напрямку, праворуч од гобіта, дорога повертала, огинаючи виступи гір, і тяглася на південь у глибокий морок, що вкривав усі західні схили Ефель-Дуату; а далі, хоча Фродо того й не бачив, вона мандрувала вузькою латкою рівнини між горами та Великою Рікою.
Вдивляючись у далину, Фродо помітив, що на рівнині зчинилися страхітливі метушня і гармидер. Здавалося, ніби всі тутешні армії виступили на марш, тільки їх здебільшого приховували від стороннього ока хмари смороду та випарів, принесені сюди з твані й пустищ. Але подекуди Фродо таки розгледів блиск списів і шоломів: придорожніми рівнинами їхали численні загони вершників. Гобіт пригадав далеке видіння, побачене з Амон-Гену лише кілька днів тому, хоча йому здавалося, ніби відтоді минули роки. Тоді Фродо збагнув, що надія, яка на мить зринула в його серці, була марна. Сурми грали не виклик на бій, а привітання. То не ґондорці, повсталі — мовби привиди-месники — з могил давно забутої слави, наступали на Темну Вежу. То прийшли на заклик свого Верховного Володаря люди інших рас із розлогих Східних Земель; армії, які поночі розбили табори біля Брами і тепер карбували крок, щоби злитися з його всеосяжною силою. Тоді раптом Фродо вповні усвідомив ризикованість їхнього зі Семом становища: вони одинокі, денне світло дедалі яснішає, безкрайня небезпека вже зовсім поряд — тож миттєво накинув тонкий каптур на голову і спустився в улоговину. Потому звернувся до Ґолума.
— Смеаґоле, — сказав він. — Я ще раз довірюся тобі. Я змушений чинити так, і, здається, така в мене доля: приймати від тебе допомогу тоді, коли я найменше на неї сподіваюсь, а твоя доля — допомагати мені, тому, кого ти довго переслідував, маючи лихі наміри. Поки що ти заслуговував тільки на похвалу й вірно дотримував свого слова. Вірно, кажу я, і маю на увазі саме це, — додав, зиркнувши на Сема, — бо ми вже двічі були цілком у твоїй владі й ти не зашкодив нам. І не спробував відібрати в мене те, чого колись так палко жадав. Нехай утретє нам поталанить найбільше! Проте застерігаю тебе, Смеаґоле: ти в небезпеці.
— Так, так, хазяїне! — відказав Смеаґол. — У жахливій небезпеці! У Смеаґола аж кісточки дрижать, коли він думає про це, та він не тікає. Він мусить допомогти славному хазяїнові.
— Я мав на увазі не спільну для всіх нас небезпеку, — мовив Фродо. — Я мав на увазі небезпеку, що загрожує тільки тобі. Ти присягнув мені тим, що називаєш Безцінним. Пам'ятай про це! Він зв'язав тебе цією обіцянкою, проте спробує обернути її так, аби знищити тебе. Ти вже піддаєшся його владі. Ти сам щойно нерозважно викрив це переді мною. Віддай його Смеаґолові, — сказав ти. Не кажи цього більше! Не дозволяй цій думці розростатись у тобі! Ти ніколи вже не отримаєш Безцінного.