Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Навіть орел, ширяючи проти сонця, не помітив би гобітів, котрі сиділи у своїй схованці, притиснуті тягарем судьби, мовчазні, нерухомі, загорнуті в тонкі сірі плащі. На мить він, може, й затримався би, розглядаючи Ґолума — крихітну фігурку, розпластану на землі: мабуть, там лежить скелет замореного голодом людського дитяти, подумав би птах, а пошматований одяг іще чіпляється до його довгих рук і ніг, білих, мов кістки, й таких само тонких, тож навіть дзьобнути їх було ніяк.

Фродо схилив голову на коліна, а Сем відкинувся назад, заклавши руки за голову та вдивляючись у порожнє небо. Воно, врешті, надовго спорожніло. Тоді Семові враз здалося, що він побачив темну тінь, схожу за обрисами на пташину, яка, наскільки сягало око, кружляла в повітрі, на мить зависала і знову виписувала кола. За нею летіли ще дві такі самі тіні, а потому з'явилася четверта. Усі вони виглядали геть дрібними, а проте, якесь чуття підказало гобітові, що це — велетенські істоти з широчезним розмахом крил, котрі летять на чималій висоті. Він прикрив очі, нахилився вперед і примружився. І його охопив такий самий застережний страх, як і при появі Чорних Вершників, — той самий безпорадний жах, що з'являвся від принесеного вітром крику чи від тіні на місяці, хоча зараз він був не такий нищівний чи приголомшливий, бо небезпека була далеко. Але таки була. Фродо теж її відчув. Перебіг його думок порушився: він змінив позу, здригнувся, втім не звів погляду догори. Натомість Ґолум зіщулився, наче загнаний у щілинку павук. А крилаті істоти, якийсь час покружлявши, різко шугонули вниз, поспішаючи до Мордору.

Сем глибоко вдихнув.

— Вершники знову поблизу, тільки високо в повітрі, — сказав він хрипким шепотом. — Я бачив їх. Думаєте, вони нас помітили? Вони були дуже високо. Та якщо це ті самі Чорні Вершники, котрі були раніше, то вони не можуть бачити вдень, чи не так?

— Ні, мабуть, ні, — відказав Фродо. — Та їхні бойові коні бачили. А ці крилаті створіння, на яких вони тепер їздять, бачать, напевно, краще за коней. Вони схожі на велетенських птахів-трупоїдів. І шукають щось, — боюся, Ворог не втрачає пильності.

Почуття жаху минуло, проте тишу, яка огортала їх, було порушено. Певний час усі троє були ніби відрізані від світу, причаївшись на невидимому острові, а тепер їх знову було викрито, небезпека повернулася. Проте Фродо все одно не озивався до Ґолума: гобіт іще не обрав шлях. Очі мав заплющені, мовби снив чи дивився всередину себе, звертаючись до серця та пам'яті. Нарешті він поворухнувся, підвівся і, здавалося, готовий був оголосити своє рішення. Але Фродо сказав тільки:

— Гей! Що це там?

Над мандрівниками нависла нова небезпека. Вони почули спів і хрипкі вигуки. Звуки долинали здаля, та щораз ближчали і ближчали. Усім трьом спало на гадку, що Чорні Вершники вистежили їх і послали озброєних солдатів, аби ті їх упіймали: ці Сауронові прислужники спроможні були пересуватися неймовірно швидко. Тож усі троє припали до землі, прислухаючись. Голоси, брязкіт зброї та обладунків чути було зовсім близько. Фродо і Сем витягли з піхов свої невеликі мечі. Втім бій виглядав безнадійним.

Ґолум поволі підвівся й по-комашиному поповз до краю виярка. Він піднімався дуже обережно, п'ядь за п'яддю, допоки зміг визирнути назовні між двома надламаними вістрями каменя. Він трохи затримався там, незворушний і безмовний. Аж ось голоси почали віддалятись, а тоді поступово стихли вдалині. Ген на бійницях Мораннону заграли ріжки. Лише тоді Ґолум відступив і зісковзнув назад в улоговину.

— Ще більше людей іде до Мордору, — тихо сказав він. — Темні обличчя. Таких людей ми раніше не бачили, ні, Смеаґол не бачив. Вони люті. У них чорні очі, довге чорне волосся і золоті кільця у вухах: так, багато гарного золота. А де в кого на щоках малюнки червоною фарбою та червоні плащі; й знамена в них червоні, й кінчики їхніх списів, і круглі щити, жовто-чорні, з великими шипами. Неславні; дуже жорстокі, лихі люди на вигляд. Майже такі самі поганці, як орки, тільки більші на зріст. Смеаґол думає: вони прийшли з Півдня, що по той бік кінця Великої Ріки, прийшли тією дорогою та ввійшли в Чорну Браму. І ще можуть надійти інші. До Мордору сходиться дедалі більше народів. Колись усі народи опиняться всередині.

— А в них були оліфанти? — запитав Сем, чия цікавість до новин про дивні місцевості перемогла страх.

— Ні, не було оліфантів. А що таке «оліфант»? — і собі запитав Ґолум.

Сем устав, заклав руки за спину (так він робив завжди, коли «говорив поетично») і почав:

Сірий, як миша,

Велій, як хижа,

Ніс, як змія,

Трясу землю я;

Коли йду по траві,

Усі ледь живі.

Мій рот — як сурма,

Жах Південь пройма.

Літа, весни й зими

Фаю ушима,

Все лажу і лажу,

На землю не ляжу,

Хай навіть вмирать.

Бо я оліфант —

Більший за всіх,

Старший за сміх.

Як хто мя спіткає —

То запам'ятає,

Кому ж не судьба,

Тим я — ворожба;

А все ж оліфантом я є,

Брехать — не моє.

— Це, — сказав він, коли закінчив декламувати, — це наш ширський віршик. Може, безглуздий, а може, й ні. Тобто й у нас, аби ти знав, є свої історії та новини з Півдня. У давнину гобіти, бувало, час од часу вибиралися собі в мандри. Не надто багато з них поверталось, і не всьому, що вони розповідали, вірилося: новина з Брі та правдивий, як плітки в Ширі, — так мовиться у приказках. Однак я чув історії про великий люд у далеких Сонячних Землях. Смаглявцями називаємо ми їх у тих байках: кажуть, на бій вони виїздять на оліфантах. Ставлять їм на спини оселі, вежі й усе таке, й оліфанти кидають один в одного камінням і деревами. Тож, коли ти сказав: «Люди з Півдня, всі в червоному й у золоті», — я і спитав, чи є в них оліфанти. Якби вони були, я, хай би там що, поплазував би звідси, щоби на них подивитись. Але тепер, здається, я вже ніколи не побачу оліфанта. Утім, можливо, таких тварин