Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Гаразд! — мовив Сем. — Я прошу. І якщо цього, на твою думку, замало, тоді я дуже тебе прошу.

Ґолум зникнув. Певний час його не було, і Фродо, з'ївши кілька повних жмень лембаса, зручно вмостився у брунатному папоротнику. Сем дивився на свого пана. Раннє сонячне світло щойно дотяглося до мороку попід деревами, проте він дуже виразно розгледів обличчя господаря, а також його руки, які спокійно лежали на землі. Сем раптом пригадав того Фродо, який лежав, сонний, в Ельрондовому домі після небезпечного поранення. Ще тоді, доглядаючи за ним, Сем зауважив, що часом крізь тіло його пана пробивалося якесь ледь вловне світло: а тепер те світло ставало дедалі помітніше та сильніше. Обличчя Фродо було спокійне, з нього зійшли сліди страху і турбот, але воно здавалося старим — старим і гарним, ніби безліч вишуканих зморщок, яких Сем раніше не помічав, викарбували на ньому ознаки минулих років, — однак не втратило своєї неповторності. Ледве чи Сем Грунич саме так сформулював це для себе — ні. Він похитав головою, мовби даремно шукав потрібних слів, і пробурмотів: «Я люблю його. Такий він уже є: іноді крізь нього якось пробивається це світло. Та я люблю його, однаково, зі світлом чи без».

Ґолум повернувся тихцем і зиркнув Семові через плече. Глянувши на Фродо, заплющив очі й безшумно відповз геть. За мить гобіт підійшов до Ґолума і побачив, що той щось жує та буркоче собі під ніс. А поруч на землі лежали два маленькі кролики, на яких потвора вже раз у раз жадібно зиркала.

— Смеаґол завжди допомагає, — сказав Ґолум. — Він приніс кроликів, славних кроликів. Але хазяїн спить, і Сем теж, напевно, хоче спати. Кроликів уже не хочеш? Смеаґол намагається допомогти, проте він не може наловити багато їжі за одну мить.

Сем, одначе, дуже навіть хотів цих кроликів і сказав про це. Особливо, якщо їх якось приготувати. Звісно, всі гобіти вміли куховарити, адже навчалися цього мистецтва раніше, ніж грамоти (до того етапу науки більшість так і не доходила), та Сем був добрим кухарем навіть за гобітськими мірками й під час цих мандрів не раз чаклував біля табірного вогнища, коли випадала така нагода. Він і зараз не втрачав надії смачно попоїсти, тож носив у своїй торбині сяке-таке начиння: маленьку трутівницю, два невеликі мілкі казанки (менший він закладав у більший), а в них — дерев'яну ложку, коротку виделку з двома зубцями та кілька шампурів; а на дні торбини у пласкій дерев'яній коробочці Сем зберігав свій найкоштовніший скарб — сіль, якої дедалі меншало. Та, крім того, йому потрібні були вогонь і всілякі інші речі. Гобіт на хвилинку замислився, а тоді дістав ножа, почистив і нагострив його, й узявся білувати кроликів. Сонного Фродо він не збирався покидати ні на мить.

— Ну, Ґолуме, — сказав Сем, — я загадаю тобі ще одну роботу. Піди і наповни ці казанки водою, а тоді принеси їх сюди!

— Смеаґол дістане воду, так, — озвався Ґолум. — Але навіщо гобітові вода? Він уже попив і вмився.

— Тебе це не обходить, — відказав Сем. — Якщо не можеш здогадатися, то невдовзі побачиш. Що швидше принесеш води, то швидше знатимеш. І гляди, не пошкодь моїх казанків, бо за це я перемелю тебе на фарш.

Доки Ґолум ходив по воду, Сем іще раз поглянув на Фродо. Той спокійно собі спав, але Сема вразила худорлявість його обличчя та рук. «Господар надто тонкий і витягнутий, — пробурмотів Сем. — Це гобітові не пасує. Якщо мені поталанить приготувати оцих вуханів, я його розбуджу».

Сем зібрав докупи найсухіше листя папороті, потому видерся на кручу в пошуках галузок і зламаного віття: гілка кедра, що лежала на вершині, забезпечила йому добрий запас хмизу. Тоді гобіт видер кілька клаптів дерну біля підніжжя кручі відразу за папоротником, зробив неглибоку яму й уклав у неї паливо. Він майстерно радив собі з трутом і кресалом, тож невдовзі біля нього вже палахкотіло невелике багаття. Воно майже не диміло, зате духмяно пахло. Щойно Сем нахилився над вогнем, затуляючи його собою та вибудовуючи гірку з величеньких шматків деревини, повернувся Ґолум, акуратно несучи два казанки й тихо нарікаючи.

Він поставив казанки на землю, а потім раптом, побачивши, що робить Сем, тонко, майже верескливо, засичав. Він виглядав одночасно і наляканим, і сердитим.

— Ах! Ссс... ні! — скрикнув він. — Ні! Нерозумні гобіти, бовдури, так, бовдури! Такого не можна робити!

— Чого не можна робити? — здивовано запитав Сем.

— Не можна робити пассскудних червоних язиків! — засичав Ґолум. — Вогню, вогню! Він небезпечний, так, сссправді. Він пече, він убиває. І він приведе до нас ворогів, так, приведе.

— Не думаю, — відказав Сем. — І як таке могло би статися? Хіба що ти покладеш на нього щось мокре і наробиш диму. А якщо і приведе, то нехай. Я збираюся ризикнути, хоч би там що. Я збираюся потушкувати цих вухастиків.

— Тушкувати кроликів! — перелякано заволав Ґолум. — Зіпсувати чудове м'ясо, яке Смеаґол зберіг для вас, бідолашний голодний Смеаґол! Навіщо? Навіщо, дурний гобіте? Вони молоді, вони ніжні, вони славні. З'їж їх, з'їж їх!

Тут він потягнувся до найближчого кролика, який, уже без шкірки, лежав коло багаття.

— Тихіше, тихіше! — озвався Сем. — Кожному своє. Ти мало не вдавився нашим хлібом, а я би неодмінно вдавився сирим кроликом. Якщо вже ти дав мені цих вуханів, то вони — мої, розумієш? І я можу приготувати їх, як мені заманеться. От я і готую. Не треба за мною наглядати. Іди, злови собі ще і з'їж так, як захочеш — десь наодинці, щоб очі мої тебе не бачили. Тоді тебе не турбуватиме вогонь, а мене — ти, і ми обоє будемо задоволені. Я подбаю, щоби багаття не диміло, якщо це тебе втішить.

Ґолум припинив нарікати й поповз у папоротник, а Сем і далі порався біля казанків.

— Що гобітові потрібно до кролика? — запитав сам у себе. — Трохи прянощів і коренеплодів, особливо картоплі — не кажучи вже про хліб. Прянощі тут, здається, можна знайти. Ґолуме! — погукав він тихо. — Втретє все завжди вдається найкраще. Мені потрібні деякі приправи.

Ґолум висунув голову з папороті, проте в його очах не було ні