Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Цить! — прошепотів Фродо. — Здається, я чув також голоси.

Обидва гобіти зв'язали свої невеликі клунки, закинули їх на плечі, ладні втікати будь-якої миті, й заповзли якнайглибше в папоротник. Там зіщулилися, прислухаючись.

Сумніву не було: голоси їм таки не причулися. Хтось перемовлявся пошепки і крадькома: неподалік і щоразу ближче. Тоді раптом один голос виразно пролунав зовсім поблизу.

— Тут! Звідси йшов дим! — сказав голос. — Уже ось-ось. Мабуть, у папороті. Ми впіймаємо його, мов зайця в пастку, а потому подивимося, що воно за створіння.

— Ага, і що йому відомо! — сказав другий голос.

І відразу ж четверо чоловіків ступили в папоротник із різних боків. Тому що ні втекти, ні сховатися було неможливо, Фродо та Сем зірвалися на ноги, стали спиною до спини й умлівіч вихопили свої маленькі мечі.

Якщо гобіти й здивувалися з того, кого вони побачили, то нападники були приголомшені ще більше. Там стояло четверо високих мужів. Двоє тримали в руках списи зі широкими блискучими вістрями. У двох були луки, майже такі самі завбільшки, як і воїни, та великі сагайдаки з довгими зеленоперими стрілами. В усіх при боках висіли мечі, всі мали на собі зелено-бурий одяг різноманітних відтінків — ніби для того, щоби блукати галявинами Ітілієну якомога непомітніше. Зелені латні рукавиці захищали їхні руки, обличчя їхні — крім надзвичайно пронизливих і ясних очей — закривали зелені каптури та маски. Фродо відразу пригадав Боромира, бо ці люди нагадували його зовні, а також поведінкою та манерою говорити.

— Ми не знайшли те, що прагнули, — сказав один.

— Але що ми знайшли?

— Не орків, — одказав інший, відпускаючи руків'я свого меча, за яке було схопився, коли побачив полиск Жала в руці у Фродо.

— Ельфи? — зі сумнівом запитав третій.

— Ні! Не ельфи, — сказав четвертий, найвищий і, напевно, головний серед них. — Ельфи вже давно не гуляють Ітілієном. І ельфи дивовижно гарні на вигляд — так принаймні розповідають.

— Тобто ми, перепрошую, по-вашому, не гарні, — озвався Сем. — Красно дякуємо. А ще, коли ви завершите нас обговорювати, може, зволите сказати, хто ви такі й чому не облишите у спокої двох утомлених подорожніх.

Високий зелений чоловік похмуро засміявся.

— Я Фарамир, Капітан Ґондору, — мовив він. — Але в цьому краї подорожніх нема, є лише прислужники Темної Вежі чи Білої.

— Ми не служимо ні тій, ані іншій, — відказав Фродо. — Ми справді подорожні, хоч би що там казав Капітан Фарамир.

— Тоді покваптеся назвати себе і повідомити, для чого сюди прийшли, — наполягав Фарамир. — У нас багато роботи, зараз не час і не місце для загадок чи перемовин. Ну ж бо! Де ваш третій?

— Третій?

— Так, той, схожий на скелета, котрого ми бачили аж ген біля ставка. Навіть зовні він видається лихим. Якесь шпигунське орківське поріддя чи якась їхня потвора. Він вислизнув од нас, скориставшись якоюсь лисячою витівкою.

— Я не знаю, де він, — відповів Фродо. — Це лише випадковий супутник, котрого ми зустріли дорогою, і я за нього не відповідаю. Якщо ви його впіймали, то помилуйте. Приведіть його чи пришліть потому до нас. Він лише нещасна заблудла потвора, проте я на певний час узяв його під свою опіку. Що ж до нас, то ми гобіти зі Ширу, що лежить далеко на північному заході звідсіля, за багатьма річками. Мене звати Фродо, син Дроґо, а поруч зі мною Семвайз, син Гемфаста, достойний гобіт у мене на службі. Довгим був наш шлях із Рівендолу, чи Імладрісу, як дехто його називає.

Після цих слів Фарамир здригнувся і слухав уже уважніше.

— З нами було семеро побратимів: одного ми втратили в Морії, решта залишилася на Парт-Ґалені вище від Рауросу: двоє гобітів, і ґном був серед них, і ельф, і двоє людей. То були Араґорн і Боромир, який розповів, що прийшов із Мінас-Тіріта, великого південного міста.

— Боромир! — скрикнули всі четверо.

— Боромир, син Володаря Денетора? — перепитав Фарамир, і обличчя його посуворішало. — Ти йшов із ним? Оце новина, якщо, звісно, ти не брешеш. Знайте-бо, маленькі незнайомці, що Боромир, син Денетора, був Верховним Наглядачем Білої Вежі й нашим Генерал-Капітаном, — ми гірко за ним тужимо. Хто ж ви такі та що робили разом із ним? Говори хутко, бо Сонце піднімається!

— Чи відома тобі загадка, з якою Боромир прийшов до Рівендолу? — і Фродо повторив її:

Зламаний Меч шукайте —

До Імладріса йдіть.

— Слова ці й справді мені відомі, — здивовано погодився Фарамир. — Вони правлять мені за знак, що ви кажете правду.

— Араґорн, про якого я згадував, — це носій Меча, що зламаний був, — сказав Фродо. — А ми ті самі півмірки, про котрих ідеться у вірші.

— Розумію, — задумливо мовив Фарамир. — Чи то пак розумію, що так може бути. А що то за «Вбивця Ісільдура»?

— Це наразі таємниця, — відповів Фродо. — Та з часом її обов'язково буде розкрито.

— Ми повинні вивчити все якнайретельніше, — сказав Фарамир, — і дізнатися, що привело вас так далеко на схід, аж у тінь отого... — він показав рукою, та не назвав, чого саме. — Проте не зараз. Ми маємо нагальну справу. Ви у небезпеці, цього дня ви недовго пройшли би, чи то луками, чи дорогою. Ще перед полуднем тут поблизу будуть жорстокі сутички. Потому — смерть або швидкий відступ до Андуїну. Я залишу з вами двох охоронців задля вашого та мого добра. Мудрі мужі не довіряють випадковим зустрічам на дорозі, особливо в цьому краї. Якщо я повернуся, то поговорю з тобою докладно.

— Прощавай! — сказав Фродо, низько вклонившись. — Думай, що хочеш, але я друг усіх ворогів Єдиного Ворога. Ми пішли би з тобою, якби народ півмірків міг сподіватися стати у пригоді вам, таким звитяжним і дужим воїнам, і якби це дозволяло моє завдання. Нехай світло осяює ваші мечі!

— Півмірки — народ таки ввічливий, хай хто ви там такі, — сказав Фарамир. — Прощавайте!

Гобіти знову посідали, проте нічого не сказали одне одному про свої думки та сумніви. Поблизу, просто під строкатою тінню темного лаврового дерева, стояли на чатах