Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Фродо говорив упевнено, хоч би що почував насправді, й Сем схвалив його тон; але Фарамир ніяк не заспокоювався.

— Отож, — казав він, — ти радиш мені дбати про власні справи, повертатися додому, а тебе залишити у спокої. Боромир усе розповість, коли прийде. Коли прийде, кажеш ти! Ти був Боромировим другом?

Перед очима Фродо вельми яскраво постало те, як Боромир напав на нього, й на мить він завагався. Тож Фарамирів погляд, що стежив за ним, спохмурнів.

— Боромир був відважним членом нашого Загону, — нарешті вимовив Фродо. — Так, зі свого боку я був його другом.

Фарамир грізно всміхнувся.

— Тоді ти, напевно, засмутишся, дізнавшись, що Боромир загинув?

— Я і справді засмутився би... — відказав Фродо. І, перехопивши Фарамирів погляд, ураз замовкнув. — Загинув? Тобто він помер, і ти знав про це? Ти намагався заплутати мене, грався зі мною? Чи зараз хочеш вивести мене нібито на чисту воду, вдаючись до такої брехні?

— Я навіть орка не виводив би на чисту воду брехнею, — відповів Фарамир.

— Як він загинув, і як ти дізнався про це? Ти ж твердиш, що ніхто з нашого Загону ще не дістався до Міста, коли ти звідти пішов.

— Щодо його смерті, то я сподівався, що Боромирів друг і побратим розповість мені, як це сталося.

— Коли ми бачилися востаннє, він був живий-здоровий. І, наскільки мені відомо, він живий і досі. Утім, у світі, звісно, існує безліч небезпек.

— Авжеж, безліч, — погодився Фарамир, — і зрада — не остання з-поміж них.

Сем дедалі дужче нетерпеливився та лютився через цю розмову. Останні слова Капітана, врешті-решт, вивели його з рівноваги, тож, вибігши на середину кола, він підійшов до свого пана.

— Даруй, пане Фродо, — озвався гобіт, — але це триває вже надто довго. Він не має права так із тобою розмовляти. Особливо після того, через що ти пройшов не лише задля добра загалу, а й задля добра і його, й усіх цих великих людей.

— Послухай-но, Капітане! — Сем міцно вперся ногами в землю і став просто перед Фарамиром, узявшись руками в боки та надавши обличчю такого виразу, ніби звертався до юного гобіта, котрий пащекував йому у відповідь на запитання про те, що той робив у саду.

Декотрі воїни, котрі дивилися на все це, незадоволено перешіптувались, а де в кого на обличчі з'явилася посмішка: вигляд їхнього Капітана, що сидів на землі очі в очі з молодим гобітом, а той широко розставив ноги й аж клекотів од люті — такого вони не сподівалися.

— Послухай-но! — сказав Сем. — До чого це ти хилиш? З'ясуймо це, допоки всі орки Мордору не набігли сюди! Якщо ти вважаєш, що мій господар убив цього Боромира і потім утік, то це безглуздя: але ти так і скажи, та й по всьому! А тоді повідом нас, що збираєшся з нами чинити. Шкода тільки, що люди, котрі стільки торочать про боротьбу з Ворогом, не дають іншим змоги докластися до цієї справи. Він був би страшенно радий, якби побачив тебе зараз. Думаю, навіть назвав би тебе своїм другом.

— Май терпіння! — мовив Фарамир. — Не пхайся поперед свого пана, бо в нього розуму більше, ніж у тебе. Мені не треба нагадувати про те, що нам загрожує. І все одно я знайду часину, щоби справедливо розсудити складний випадок. Якби я був такий самий поквапливий, як і ви, то давно порішив би вас. Мені-бо наказано вбивати кожного, кого я виявлю в цьому краї без дозволу на те Володаря Ґондору. Та я не вбиваю ні людей, ані звірину без потреби. І не люблю порожніх балачок. Тому вгамуйся. Сядь біля свого пана й помовч!

Обличчя Сема побуряковіло, він важко опустився на землю. Тоді Фарамир знову звернувся до Фродо.

— Запитуєш, звідки мені відомо, що Денеторів син мертвий. Вісті про смерть мають багато крил. Ніч — частий вісник для рідних, як мовлять. Боромир був моїм братом, — тінь страждання промайнула на його обличчі. — Ти пригадуєш яку-небудь особливу зброю, що її мав при собі Володар Боромир?

Фродо на мить задумався, остерігаючись нової пастки та міркуючи, чим може закінчитися ця бесіда. Він ледве вирятував Перстень із гордих Боромирових рук, а чи поталанить йому тепер упоратися зі стількома войовничими та дужими людьми, гобіт не знав. Однак серцем він відчував, що Фарамир, хоч і схожий зовні на брата, не такий самовпевнений, як той, хоча й суворіший і мудріший.

— Я пригадую, що Боромир мав бойовий ріг, — озвався нарешті Фродо.

— Добре пригадуєш, — значить, ти і справді бачив його, — відказав Фарамир. — Тоді, певно, ти уявляєш той ріг: великий ріг дикого бика зі Сходу, облямований сріблом і з вирізьбленими стародавніми літерами. Той ріг переходив у спадок до найстаршого сина нашого роду вже багато поколінь; і мовлять, що, коли той ріг засурмить у час скрути в якому завгодно куточку Ґондору — а в давнину це королівство було чималим, — голос його почують... За п'ять днів перед тим, як я вирушив у цю виправу, себто одинадцять днів тому, десь о цій самій порі я почув голос того рога: він долинав із півночі, проте приглушено, наче відлуння в голові. Ми — мій батько та я — подумали, що це лихий знак, бо не отримували жодної звістки від Боромира, відколи він пішов, жоден розвідник на наших кордонах не бачив, аби він перетинав їх. А на третю ніч після того сталася дивна річ... Стемніло, я сидів над водами Андуїну, в сірій пітьмі при блідому молодику, і стежив за потоком, який ніколи не знає спокою; шумів сумний очерет. Ми тепер часто стежимо так за берегами поблизу Осґіліата, які вже частково утримують вороги, здійснюючи звідти набіги на наші землі. Та тієї опівнічної години увесь світ спав. Аж ось я побачив — чи то мені привиділося, — що по воді пливе човен, мерехтливо-сірий невеликий човен дивної форми з високою провою. І ніхто не підганяє його, не тривожить веслом воду... Мене пройняв трепет,