Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
На свій подив і жах, але також і на тривалу втіху, Сем побачив, як здоровенна сіра істота, трощачи дерева, чвалом збігала зі схилу. Вона здавалася завбільшки з будинок, ба навіть більшою, ніж будинок, — сіра рухома гора. Можливо, страх і зачудування трохи перебільшили її розміри в очах гобіта, проте мумак із Гараду справді був звіром чималим, і подібних до нього тварин уже не спіткати на теренах Середзем'я: ті його нащадки, які дожили до пізніших часів, є лише блідим спогадом про його міць і велич. Цей велетень мчав уперед, просто на спостерігачів, а потім враз звернув убік і протупотів за якихось кілька п'ядей од них, аж земля задвигтіла під їхніми ступнями: ноги того звіра нагадували стовбури дерев, нашорошені вуха неймовірної величини були схожі на вітрила, довгий задертий хобот здавався велетенським змієм, готовим завдати удару, маленькі очиці почервоніли од люті. Звернені вгору, як білі роги, бивні були перев'язані золотими стрічками, з яких стікала кров. Роздерта на шмаття ясно-червона зі золотом попона тріпотіла на вітрі. Рештки того, що було справжньою бойовою вежею, приладнаною до могутньої спини мумака, розліталися навсібіч під час його навіженої гонитви лісами, а високо-високо над землею з шиї звіра все ще безнадійно звисала крихітна фігурка — тіло величавого воїна, гіганта серед смаглявців.
Велетенський звір усе мчав уперед, а його сліпа лють змушувала його продиратися крізь чагарі та глибокі виямки. Стріли вдарялись і відскакували від мумака, не завдаючи шкоди його вкритим грубезною шкірою бокам. Обабіч бігли люди з різних таборів, але він хапав усіх і шпурляв на землю. Невдовзі звір зникнув із очей, продовжуючи трубити і гупати ногами. Що з ним сталося далі, Сем ніколи не дізнався: мумак чи то втік і згодом довго блукав нетрями, поки помер далеко від дому; чи втрапив у яку-небудь глибоку яму; чи лютував доти, доки влетів у Велику Ріку, і вона проковтнула його...
Урешті Сем перевів подих.
— Це був оліфант! — промовив він. — Отже, оліфанти існують, і я бачив одного з них. Оце життя! Та ж удома мені нізащо не повірять! Ну, якщо тут усе вже закінчилося, то піду я і трохи посплю.
— Спи, доки можна, — погодився Маблунґ. — Одначе Капітан, якщо він не поранений, повернеться, і, коли він прийде, ми швидко рушимо звідсіля. Нас почнуть переслідувати, щойно Ворог довідається про наші подвиги, а це станеться вже незабаром.
— То йдіть собі тихо, коли мусите! — відказав Сем. — Не варто турбувати мій сон. Я пробув на ногах цілу ніч.
А Маблунґ засміявся у відповідь.
— Не думаю, що Капітан залишить вас тут, пане Семвайзе. Та це ти ще дізнаєшся.
Розділ 5
Вікно на захід
емові здалося, що він задрімав заледве на кілька хвилин, утім, прокинувшись, побачив, що вже звечоріло і повернувся Фарамир. Капітан привів зі собою багато людей: власне, всі, хто вижив під час того нападу, зібралися тепер на сусідньому схилі — приблизно дві-три сотні воїнів. Вони розташувалися на землі широким півколом, між розімкнутими краями якого сидів Фарамир, а перед ним стояв Фродо. Все це навдивовижу нагадувало допит бранця.Сем виповз із папороті, проте на нього ніхто не звернув уваги, тож він умостився в кінці ряду воїнів, звідкіля міг бачити й чути все, що відбувалося. Дивився і слухав уважно, ладний за потреби будь-якої миті кинутися на допомогу своєму панові. Бачив Фарамирове обличчя, вже без маски: суворе, звикле наказувати, — а в допитливому погляді його очей яснів проникливий розум. І в тих сірих очах, що пильно зорили на Фродо, був сумнів.
Невдовзі Сем зрозумів, що кілька моментів розповіді Фродо про себе явно не вгамували цікавості Капітана: яку роль відігравав гобіт у Загоні, що вирушив із Рівендолу; чому той покинув Боромира; куди прямував тепер? Зокрема, Фарамир часто повертався до теми Вбивці Ісільдура. Він добре розумів, що Фродо приховує від нього щось надзвичайно важливе.
— Але ж Вбивця Ісільдура повинен був прокинутися з приходом півмірка — так принаймні можна розтлумачити ті слова, — наполягав він. — Якщо ти і є згаданий у вірші півмірок, то, без сумніву, ти і приніс оту річ, хоч би чим вона була, на Раду, про яку розповідаєш, і там Боромир побачив її. Чи ти заперечуватимеш?
Фродо не відповів.
— Отож, — сказав Фарамир, — я бажаю, щоби ти таки розповів мені про ту річ, бо те, що стосується Боромира, стосується і мене. Орківська стріла вбила Ісільдура — так повідають давні перекази. Та орківських стріл — безліч, і, побачивши першу-ліпшу з них, Боромир Ґондорський не міг сприйняти її за знак Судьби. Ти маєш цю річ при собі? Вона прихована, кажеш ти, проте чи не ти, бува, вирішив її приховати?
— Ні, не я вирішував це, — відповів Фродо. — Вона мені не належить. Вона не належить нікому зі смертних: ані величних, ані мізерних; а якщо хтось і міг би заявити про своє право на неї, то лишень Араґорн, син Араторна, — про нього я згадував — очільник нашого Загону на шляху від Морії до Рауросу.
— Чому він, а не Боромир, принц Міста, яке заснували сини Елендила?
— Бо Араґорн безпосередньо — від батька до батька — походить од самого Ісільдура, Елендилового сина. І меч, який він носить, — то Елендилів меч.
Здивований шепіт прокотився колом людей. А хтось вигукнув уголос:
— Меч Елендила! Меч Елендила повертається до Мінас-Тіріта! Це надзвичайна новина!
Проте Фарамирове обличчя було незворушне.
— Можливо, — сказав він. — Але істинність такої вагомої претензії, якщо цей Араґорн коли-небудь з'явиться в Мінас-Тіріті, ще треба довести, надавши неспростовні докази. А його там не було, не було нікого з вашого Загону, коли я вирушав із Міста шість днів тому.
— Боромир був переконаний у її правомірності, — зазначив Фродо. — Утім, якби Боромир був тут, він відповів би на всі твої запитання. Уже минуло багато днів, коли він був біля Рауросу та мав намір іти просто до вашого міста, тож невдовзі, повернувшись, ти матимеш змогу почути всі відповіді особисто від нього. Яка моя роль у Загоні — про те Боромир знав, як і решта учасників виправи, бо її призначив для мене перед цілою Радою сам Ельронд
