Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Але ж Смеаґол сказав, що буде дуже-дуже добрий. Славний гобіт! Він зняв жорстоку мотузку зі Смеаґолової ноги. Він гарно говорить зі мною.
— Дуже-дуже добрий, невже, безцінний мій? Будь добрий, добрий, мов риба, сссоковита рибина, тільки до нас сссамих. Не шкодь славному гобітові, звісно ж, ні, ні.
— Але ж я обіцяв Безцінному, — заперечив голос Смеаґола.
— То забери його, — сказав інший, — і вийде, що ти обіцяв сссам сссобі! Тоді ми будемо хазяїном, ґолум! Змусь іншого гобіта, злющого підозріливого гобіта, змусь його плазувати, так, ґолум!
— Але ж не славного гобіта?
— О, ні, якщо він нас не сссердитиме. Адже він Торбинссс, безцінний мій, так, Торбинссс. Торбинссс украв його. Знайшов його і нічого не сссказав, нічого. Ми ненавидимо Торбинссса.
— Ні, не цього Торбина.
— Так, усссіх Торбинсссів. Усссіх тих, хто ховає від нас Безцінного. Безцінний повинен бути наш!
— Але ж Він побачить. Він дізнається. Він забере його в нас!
— Він бачить. Він знає. Він чув, як ми давали нерозумні обіцянки — сссупроти Його наказів, так, сссправді. Треба забрати Безцінного. Примари не сссплять. Треба забрати.
— Не для Нього!
— Ні, сссолоденький. Розумієш, якщо ми його матимемо, ми зможемо втекти, навіть від Нього, еге ж? А може, ми ссстанемо дуже сссильними, сссильнішими за Примар. Володар Смеаґол? Ґолум Могутній? Той сссамий Ґолум! Кожного дня їсти рибу, тричі на день, сссвіженьку, просто з моря. Найбезцінніший Ґолум! Треба заволодіти. Ми хочемо його, хочемо, хочемо!
— Але ж їх двоє. Вони прокинуться швидше і нас уб'ють, — заскиглив Смеаґол, аби в останній спробі переконати свого супротивника. — Не зараз. Ще ні.
— Ми хочемо його! Та... — потім настала довга пауза, ніби раптом у потвори зародилася ще якась думка. — Не зараз, кажеш? Може, й ні. Вона нам допоможе. Так, вона допоможе.
— Ні, ні! Тільки не це! — волав Смеаґол.
— Так! Ми хочемо його! Ми його хочемо!
І кожного разу, коли говорила друга сутність, довгі Ґолумові долоні витягались і скрадливо підповзали до Фродо, та потому, коли говорив Смеаґол, різко відсмикувалися назад. Урешті-решт, обидві його руки з довгими гнучкими пальцями, що нервово сіпалися, зімкнулися на шиї персненосця.
Сем, уражений цією суперечкою, тихенько лежав і з-під ледь розплющених повік стежив за кожним Ґолумовим рухом. На свій простацький розум він спершу був подумав, що голодний Ґолум, який хоче поласувати гобітами, — це найбільша небезпека, якої можна сподіватися від цієї істоти. Але тепер Сем збагнув, що все не так просто: Ґолум чує жахливий поклик Персня. Той Він — то, звісно ж, Темний Володар; але хто ж тоді вона — мізкував Сем? Мабуть, вирішив гобіт, якась підступна подруга, з котрою цей маленький негідник заприятелював під час своїх блукань. Згодом ця думка вилетіла йому з голови, бо все це, вочевидь, зайшло надто далеко і становище їхнє ставало небезпечним. У цілому своєму тілі Сем відчував якусь незвичну важкість, однак він через силу змусив себе цілком прокинутись і сісти. Щось підказало йому бути обачним і не видавати того, що він підслухав суперечку. Тож гобіт голосно зітхнув і позіхнув од вуха до вуха.
— Котра година? — промовив сонно.
Ґолум протяжно засичав крізь зуби. Коротку хвилю постояв, напружений і грізний, а потім обм'якнув, повалився вперед і, ставши рачки, поповз угору схилом ями.
— Славненькі гобіти! Славний Сем! — сказав він. — Оце сплюхи, справжні сплюхи! Залишили доброго Смеаґола на варті! Проте вже вечір. Скрадається присмерк. Час іти.
«Саме час! — подумав Сем. — І час нам розійтися з тобою». Та враз йому сяйнуло, що, власне, ще не відомо, коли Ґолум буде більш небезпечний: йдучи разом із ними чи блукаючи бозна-де. «А щоб йому! Хай би він задушився сам!» — пробурмотів Сем. А тоді поліз на дно ями й розбудив свого пана.
Фродо, на диво, відчував приплив сил. Він бачив сон. Темна тінь відступила, натомість у цьому хворобливому краї його навідало прекрасне видіння. У пам'яті воно не затрималося, проте додало мужності й звеселило серце. Тягар уже не так гнітив Фродо. Ґолум привітав його з псячим захватом. Він хихотів, торохкотів без угаву, заламував довгі пальці й ластився до колін Фродо. А той усміхався йому у відповідь.
— Ходімо! — сказав Фродо. — Ти провадив нас добре та вірно. Це вже останній шмат дороги. Веди нас до Брами, і я не проситиму тебе йти далі. Веди нас до Брами — і можеш потім іти, куди тобі заманеться, тільки не до наших ворогів.
— До Брами, невже? — кувікнув Ґолум, демонструючи здивування і страх. — До Брами, каже хазяїн! Так, він так каже. І добрий Смеаґол зробить те, що просить хазяїн, о, так. Але коли ми підійдемо ближче, то, мабуть, побачимо, тоді ми й побачимо. Там немає нічого гарнесенького. О, ні! О, ні!
— Кроком руш уперед! — наказав Сем — Покінчимо з цим!
Вже западали сутінки, коли мандрівники вибралися з ями й поволі рушили вперед мертвими землями. Та невдовзі знову відчули той страх, який охопив їх, коли над болотами пролітала крилата потвора. Вони спинились і припали до смердючого ґрунту, проте в похмурому вечірньому небі нічого не було видно, й незабаром високо над їхніми головами промайнула зловісна тінь, полетівши, напевно, виконувати якесь термінове завдання Барад-дŷра. За мить Ґолум підвівся й поповз далі, бурмочучи та здригаючись.
Десь за годину після півночі страх утретє напосів на них, але цього разу здавався віддаленим, ніби те, що його породжувало, линуло аж ген понад хмарами, з неймовірною швидкістю прямуючи на Захід. Однак Ґолум ніяк не міг отямитися від жаху, він був переконаний, що на них полюють і що про їхнє наближення вже всім відомо.
— Тричі! — пхикав він. — Тричі — це вже небезпечно. Вони відчувають нас тут, відчувають Безцінного. Безцінний — їхній хазяїн. Ми не можемо йти далі цим шляхом. Усе марно, все марно!
Умовляння та лагідні слова втратили вплив на нього. І лише коли Фродо сердито наказав йому підвестись і потягнувся до руків'я меча, Ґолум нарешті встав. З гарчанням піднявшись на ноги, він поплівся вперед, як побитий собака.
Так вони і плентались, важко перебираючи ногами, до кінця ночі, й аж до настання нового дня