Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Лежати! Лежати! — наказав Фродо. — Виголошуй свою клятву!
— Ми клянемося, так, я клянуся! — сказав Ґолум. — Я служитиму господареві Безцінного. Хорошому господареві, хороший Смеаґол, ґолум, ґолум!
Раптом він знову почав плакати і кусати себе за щиколотку.
— Зніми мотузку, Семе! — звелів Фродо.
Сем неохоче скорився. Нараз Ґолум піднявся й узявся стрибати довкола, як побитий пес, котрого погладив господар. Тієї миті з ним відбулася зміна, яка протривала певний час. Ґолум почав менше сичати і скавуліти, говорив безпосередньо зі своїми супутниками, а не зі собою, безцінним. Він зіщулювався і сахався, коли гобіти підступали надто близько чи робили якісь різкі рухи, уникав доторкатися до їхніх ельфійських плащів, але поводився приязно і справді жалюгідно палко прагнув їм прислужитися. На кожен жарт чи лагідне звертання Фродо він відгукувався квоктанням і вистрибуванням, а якщо Фродо докоряв йому — тоді плакав. Сем майже не розмовляв із Ґолумом. Він ставився до цієї істоти як ніколи підозріло і, якщо таке можливо, ненавидів нового Ґолума-Смеаґола ще дужче, ніж старого.
— Ну, Ґолуме, чи як там ми тепер маємо тебе кликати? — сказав Сем. — Рушаймо в дорогу! Місяць зайшов, насувається ніч. Саме час іти.
— Так, так, — погодився Ґолум, гицаючи довкола них. — Ми вже йдемо! Між Північним Краєм і Південним Краєм є лишень один шлях. Я знайшов його, таки знайшов. Орки ним не ходять, орки про нього не знають. Орки не перетинають Боліт, вони їх обходять, ідуть на багато верст довше. Вам пощастило, що ви прийшли сюди. Вам пощастило, що ви знайшли Смеаґола, так. Ідіть за Смеаґолом!
Він відступив на кілька кроків і запитально глянув на гобітів, наче пес, який запрошує господарів на прогулянку.
— Зачекай хвилинку, Ґолуме! — скрикнув Сем. — Не квапся так уперед! Я йтиму за тобою назирці й триматиму напохваті мотузку.
— Ні, ні! — відказав Ґолум. — Смеаґол пообіцяв.
Глибокої ночі попід холодними чистими зорями вони вирушили в дорогу. Ґолум повів їх знову на північ: спершу тим самим шляхом, яким вони прийшли сюди, потому навскіс зрізав путь праворуч, якнайдалі від стрімкого краю Емин-Муїлу, вздовж нерівних кам'янистих схилів до розлогих мочарів у низині. Усі троє швидко та безшумно зникли в темряві. І понад нескінченними верстами пустки перед брамами Мордору зависла чорна тиша.
Розділ 2
Перехід через болота
олум рухався швидко, витягнувши вперед шию та голову, і часто спирався не лише на ноги, а й на руки. Фродо та Семові довелося докласти чимало зусиль, аби не відставати від нього: проте їхній бранець, здавалося, цілком відмовився від думки про втечу й, коли гобіти відставали, розвертався та чекав на них. За якийсь час Ґолум привів їх до краю вузького рову, що на нього вони вже натрапляли, та цього разу подорожні були значно далі від пагорбів, аніж тоді.— Ось він! — скрикнув Ґолум. — Тим ровом пролягає шлях, так. Тепер ми підемо ним — ген, ген аж туди.
Він показав на південний схід у напрямку до боліт, їхній сморід, важкий і задушливий навіть у нічній прохолоді, вдарив мандрівникам у ніздрі.
Ґолум метався вгору-вниз уздовж краю рову і нарешті гукнув гобітів.
— Тут! Тут ми можемо спуститися. Смеаґол уже колись ходив тут — я йшов тут, ховаючись від орків.
Він подався вперед, а його супутники спустилися за ним у морок. Це було не важко, бо розлам у цьому місці мав приблизно двадцять п'ять п'ядей глибини і майже двадцять п'ядей ширини. На дні його бігла вода: власне, то було русло однієї з тих невеликих річок, які текли з гір і живили застояні ставки й озера. Ґолум звернув праворуч і рушив більш-менш на південь, хляпаючи ступнями по дну мілкого кам'янистого потічка. Відчуття води на кінцівках, здавалося, дуже його тішило, він хихотів сам до себе, а іноді навіть кректав щось на кшталт пісні.
Кусає нас,
гризе весь час тверда земля.
І кості скель —
камінна дрель — тріщать здаля.
Ставок, потік —
оце для втіх ногам і нам!
І хочем ми...
— Ха-ха! І чого ж ми хочемо? — сказав він, скоса поглядаючи на гобітів. — Ми тобі скажемо, — проквакав згодом. — Він уже давно здогадався, Торбин здогадався про все.
У ту мить у його очах з'явився дивний вогник, і Сем, зауваживши в темряві їхній блиск, подумав, що насправді він не приязний до них.
Холодна, як смерть;
жива на чверть;
хоч не спрагла, п'є невпинно;
в обладунках, та не гримне.
Мре, де сухо,
наче муха
під водою;
для такої
фонтан — повітря.
Гладка, привітна! Її б зустріть!
Ми хочем лиш
цей ласий книш спіймати в сіть!
Ці слова ще більше переконали Сема в нагальності клопоту, який бентежив його відтоді, як він збагнув, що його господар збирається взяти Ґолума за провідника: Сема хвилювала їжа. Йому й на гадку не спадало, що його пан міг теж цим клопотатись, але Ґолум, припускав Сем, таки про це подумав. Утім, як же Ґолум харчувався під час усіх своїх самотніх мандрів? «Не надто добре, — подумав Сем. — Він виглядає геть виснаженим від голоду. І, мабуть, якщо не впіймає риби, то, клянуся, не погребує скуштувати, яке на смак гобітське м'ясце, — звісно, якщо потрафить захопити нас сонними. Ну, та до цього йому зась! Сем Грунич про це подбає!»
Тривалий час мандрівники прокладали собі шлях у темному звивистому рові, чи так принаймні здавалося стомленим ногам Фродо та Сема. Рів звернув на схід, і що далі вони йшли, то він ширшав і мілкішав. Нарешті небо над ними ледь посіріло від перших променів світання. Ґолум був невтомний, але глянув на небо й зупинився.
— Скоро надійде день, — прошепотів він так, наче День був істотою, котра могла підслухати й накинутися на нього. — Смеаґол побуде тут: я побуду тут, і Жовтий Лик мене не побачить.
— Ми би зраділи, побачивши Сонце, — сказав Фродо, — але теж побудемо тут, бо надто стомлені, щоб одразу йти далі.
— Ви не дуже розумні, якщо радієте Жовтому Лику, — відказав на те Ґолум. — Він вас викаже. Славні розважливі
