Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

40

Прийнявши душ, Рута ще якийсь час стовбичила голою перед дзеркалом і роздивлялася живіт. На п’ятому тижні видивлятися там особливо не було чого — живіт залишався, як і раніше пласким, — однак не думати про те, що відбувалося всередині, вона не могла. Одягнувшись, дівчина припленталася на кухню до матері.

Сонце вже перекотилося зеніт, і Аміна, щоб захиститися від палючого сяйва, опустила жалюзі, створивши в кімнаті прохолодний півморок. Кілька нижніх пер прилягали нещільно, і яскраві промені таки прорізувалися знадвору крізь вузькі просвіти. Рута тихо зайшла і якийсь час мовчки стежила за матір’ю — Аміна нарізала овочі й закидала їх до мультиварки, — а тоді промовила:

— Мам, я хочу поговорити.

— Так, звісно. — Аміна заметушилася, чи то вдаючи, що не помічала доньки, чи то справді задумавшись і не зауваживши Рутиної появи. Похапцем відсунувши від себе кухонну дошку, вона запропонувала: — Сідай. Ось сюди, навпроти.

— Ма, я постою.

Зчепивши долоні перед собою, Аміна застигла. Вона ухилялась від погляду доньці в очі, але вигнула голову так, аби це не здавалося малодушним чи боягузливим.

— Кажи. Я слухаю.

Рута нервово покусувала задерту шкірочку біля нігтів і сторожко прислухалася до власних думок — страхалася найменших виявів материнського інстинкту, — але поки що не відчувала нічого, крім бажання позбутися вагітності. Вона наказала собі вживати лише слово «ембріон» і ніколи, навіть подумки, не називати його «дитина».

— Ми про це вже говорили, — почала дівчина. — Просто нагадую: я хочу зробити аборт.

Аміна озвалася відразу, проте відповіла якось розхристано, ніби перебувала десь не тут, міркувала про щось інше.

— Так, добре, звісно. — Мати тупилась у складені на столі руки, через що виникало враження, нібито розмовляє з кимось під столом. Зрештою несміливо уточнила: — А ти впевнена? Тобто я не хочу, щоб ти думала, що це… Ну, це не кінець життя. Ми могли б допомогти. Можеш народити дитину, залишити нам, а сама поїхати на навчання. — Аміна зам’ялася. — Це не… я просто пропоную…

На очах Рути виступили сльози.

— Ні.

«Не дитина. Ембріон. Це не дитина».

— Ну добре, — поспіхом погодилась Аміна.

— Я знаю, батько проти… — дівчина вимовила «батько» наче якусь лайку.

— Ти не повинна цим перейматися.

— Я впевнена, — несподівано різко відкарбувала Рута. — Я не ламатиму своє життя, бо хтось вважає, що так буде правильно.

Мати нарешті сфокусувала на ній погляд і розчепила руки.

— Усе буде добре, не хвилюйся через батька. — Аміна намагалася натягти на обличчя маску впевненості, вдати, начебто вірить у те, що каже, та попри всі зусилля гірке переконання, що нікчемний світ так чи так її розчарує, не зникало з лиця. — Ти все правильно говориш, тобі треба зробити аборт.

«Розмовляєш зі мною, як із недорозвиненою дитиною», — образилася Рута. І прикусила зсередини щоку, щоб не озвучити цю думку.

Запала напружена тиша.

Майже хвилину Рута, опустивши очі, чекала на продовження розмови. Сподівалася, що мати говоритиме, коли піти до лікаря, порадить, що із собою взяти чи… зрештою, скаже хоча б щось! Рута не для того починала розмову, щоби просити в неї дозволу зробити аборт! Однак Аміна німувала, і врешті дівчина, змірявши матір сповненим сумніву поглядом, вийшла з кухні.

41

Увесь той день Руту діймала дратівлива неможливість сконцентруватися. Дівчина почувалася не те щоб загальмованою, а радше якось розм’яклою, ніби просиділа кілька годин у сауні. Вона намагалася читати, проте мусила відкласти книгу, не подолавши й півсторінки: не могла втримати в голові жодного речення. Рута зосереджувалася, вгризалася очима в якийсь абзац, та вже за кілька секунд після того, як переходила до наступного, не могла пригадати — хай як напружувала пам’ять, — про що читала за мить до цього.

Коли денна спека спала, головний біль відступив. Дівчина вмостилася під відчиненим вікном, заклала ноги на підвіконня й тоскним поглядом утупилася в олов’яне небо. Спогади безпорадно товклися в голові; якийсь час Руті вдавалося втримувати їх на безпечній відстані, але зрештою вони немовби продавили невидиму загату й безладним потоком вихлюпнулися у свідомість. Чорні стіни, сварка з Індією, учорашній дивний сон, невдала спроба суїциду, тест на вагітність. Від усього цього голова йшла обертом. Мозок нагадував старезну валізу, куди вона стільки часу наштовхувала різний мотлох, а та тепер розкрилася й викинула все назад.

А ще Рута почувалася покинутою. Не самотньою, не зрадженою, а саме покинутою. Якоїсь миті дівчина з подивом збагнула, як їй не вистачає виважених, сповнених спокою розмов із матір’ю. Тих розмов, у цілковиту марність яких Аміна майже повірила завдяки Рутиній демонстративній холодності та відстороненості.

Та поза тим було якесь нове, абсолютно незнайоме відчуття, і дошкуляло воно значно дужче. Мружачись на сонце, зітхаючи під хвилями тепла, що протискались крізь відчинене вікно, Рута відчувала, як у нутрощі просочується болюче розуміння власного безсилля, цілковитої неспроможності усвідомлено протидіяти бездушним і невідворотним силам, які керують реальним світом. Дівчина довго опиралася, але зрештою мусила визнати, що заспокійлива думка про те, нібито в житті завжди можна вчасно зупинитися, смикнути стоп-кран, насправді не що інше, як фікція. Суплячись, вона копирсалася у спогадах, що плавали поверхнею свідомості. Де їй було смикати той стоп-кран? Коли, проспавши перший екзамен, прибігла з Пагорба Слави? Коли мати, втішаючи Індію, наказала їй піти геть? Ще раніше, коли Григір обізвав її шльондрою? Хіба в кожному із цих випадків вона діяла неправильно? Ухвалювала хибне рішення? Що ще вона могла вчинити, щоб хоча б спробувати зарадити тому, як усе обернулося?

Намагаючись принаймні подумки впорядкувати весь той треш, який відбувся в її житті за останній місяць, Рута зрештою вперлася в епізод, який затримався у свідомості на довший час. Вечір суботи, 4 травня, у сьомому гуртожитку НУВГП. Саме тоді все почалося. Винним, певна річ, був її батько (тут нема про що сперечатися), але та вечірка стала першою ланкою в довжелезному ланцюжку подій, які завершилися спробою самогубства та її потраплянням до реанімації. Тож Рута спробувала уявити, як би все розвивалося, коли б вона відмовилася поїхати з Ларою, або забралася б з вечірки якнайраніше, або хоча б не напивалася до непритомності.

Розмите, неначе втомлене за день сонце повисло над горизонтом. Дівчина, заплющивши очі, раз по раз прокручувала в голові події того вечора й не помітила, як серед кучугури дражливих спогадів причаїлося сновидіння. Як була — на стільці, не знімаючи ніг з підвіконня, — Рута забулася в неспокійному сні…