Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

абортом, — та все це було не те. Лихе передчуття, що вогким холодом обволікало нутрощі, разюче відрізнялося від усього, що діймало її до цього. Рута довго копирсалася в собі та зрештою намацала у свідомості нечітку, не до кінця оформлену думку. Багато років вона споглядала сновидіння першого типу. Вони тривали по кілька ночей, після чого на зміну постійно приходили сни, в яких вона переносилася до поруйнованої та цілковито безлюдної версії реальності. Сновидіння другого типу. Так було завжди. Два дні тому щось сталося, Рута отримала змогу втручатись у перебіг снів-спогадів, а тепер раз у раз проганяла дошкульну думку, що й у снах другого типу може щось змінитися. Вона здогадувалася, що за незмінними сутністю та черговістю появи її снів криється якийсь зв’язок, і цілковите нерозуміння природи цього зв’язку лише посилювало нервозність.

Протягом двох годин Рута кілька разів засинала й одразу прокидалась, усвідомлюючи, що невиразне відчуття небезпеки не зникає. Якийсь час після півночі дівчина дрімала, сіпаючись від найменшого шереху за вікном. За десять до другої сон нарешті здолав її, і у свідомість постукало сновидіння.

46

Спочатку все було як завжди. Рута розплющила очі й хвилину, майже не рухаючись, роздивлялася стелю. Легка ковдра, що нею дівчина вкривалася перед тим, як заснути, валялася зібганою в ногах ліжка й мала такий вигляд, наче розлізеться на нитки від одного доторку. З побурілої від часу люстри пасмами сірого моху звисали обліплені пилом нитки павутиння. Чорна фарба вицвіла й де-не-де лущилася зі стін.

Рута сіла. Розхитане ліжко обурено крекнуло під її вагою. Дівчина підсвідомо налаштувалася на довжелезну вахту у світі, де ніколи й нічого не відбувається, коли раптом дещо довкола змінилося. Рута навіть не встигла струсити сухий пил із рук, як скупе розсіяне світло, що вливалося в кімнату крізь вікно, враз примерхло. Зовсім трохи, ніби на сонце набігла хмара. Ось тільки хмар не було, як не було й сонця. Протерши пальцями очі, дівчина повільно повернула голову до брудної шибки та відчула, як тіло протинає недобре передчуття.

Здавалося, темнішає саме повітря.

Ось воно, — з дивним, відстороненим спокоєм відзначила Рута, — почалося.

Вона підвелася, навшпиньки підійшла до вікна та обережно визирнула надвір. Погляд на мить затримався на іржавих кістяках припаркованих попід будинком автомобілів, після чого переляканою пташкою полинув на захід. Наступної миті набридливе, але добре знайоме сновидіння перетворилося на щось незбагненно моторошне.

Над Палацом дітей та молоді клубочилася непроглядна темрява. Нафтово-чорна запона повністю затуляла центр міста й простиралася далі, аж до горизонту. Пітьма не була однорідною. То тут, то там з її надр вихоплювалися бузкові вкраплення, що розповзалися поверхнею, матово полискували, як маслянисті розводи на калюжах, після чого помалу провалювалися назад, у глуху чорноту. Виникало враження, що світ за ПДМом накрила велетенська грозова хмара, ось тільки насправді хмари не було — була лише бездонна чорна порожнеча.

Багатоповерхівка за номером 42 на Грушевського складалася з двох корпусів: перший пролягав з півночі на південь (п’ять під’їздів), другий тулився перпендикулярно до першого й тягнувся на захід (ще три під’їзди). Рута бачила, що розмитий край темряви підступав акурат до західного крила. Пітьма неспокійно коливалася, то накочуючись, то відкочуючись від будинку, мовби прибій. Вона дихала. І щойно дівчина про це подумала, у надрах чорноти щось пробудилося зі сну. Рута відчула це за тим, як зрушилося повітря: гойднулися кущі ялівцю довкола дитсадка, з ледь вловним скрипом прогнулися вікна будинку, а десь унизу стукнула відчинена кватирка.

У пітьмі щось рухалося, начебто тінь під темним шаром води.

Ковтнувши, щоб відклалися вуха, дівчина вчепилася очима в край чорноти, яка хлюпала попід будівлею, намагаючись визначити, чи поширюється пітьма далі, й несподівано помітила, як щось відділилося від тіней під стіною західного крила та почало насуватися, спочатку припадаючи до землі, а потім поволі випростуючись.

Руті перехопило подих. Постать. Людина. Дівчина притислася лобом до шибки, кілька разів кліпнула, аби переконатися, що не помилилася. Алеєю між укритим чагарями дитячим садочком і західним крилом багатоповерхівки хтось простував. Рута примружилася. Чоловік. Високий на зріст, в окулярах, із невеликим черевцем. На ньому було якесь дрантя, геть як на акторі з масовки на зйомках «Гри престолів», та попри це постать когось їй нагадувала. Когось дуже знайомого, когось…

«Це сон… просто сон…»

Чоловік крокував, уважно й без поспіху розглядаючи вікна будинку. Щось вишукував. Алея, якою він ішов, упиралась у під’їзд, де мешкала Рута, і що ближче він підступав, то дужче примерхало світло. Він не те щоб тягнув чорноту за собою, ні, радше темрява невидимою стіною здіймалася за ним у повітря й відкидала на дівчину тінь, неначе хвиля, що набирає сили перед берегом, готова першої-ліпшої миті впасти вниз і розчавити все, що опиниться на її шляху.

Зрештою чоловік дістався ґанку під’їзду, зупинився й задер голову.

Мозок дівчини охопило тисячоградусне полум’я. Кого ще, крім неї, він може видивлятися? Чоловік навряд чи міг помітити її під таким кутом, одначе Рута ладна була закластися, що він телющиться на вікна її квартири. Вона відсахнулася від вікна, за мить повернулася назад і якраз вчасно, щоб угледіти, як постать у дранті ступила до її під’їзду.

Рута аж зубами клацнула. Під горлом мовби забилося друге серце, і, судячи із частоти скорочень, то було серце якоїсь дуже маленької тварини.

«Це сон… це сон… це сон…» — крізь зціплені зуби повторювала вона, та це не допомагало. Якраз навпаки. Дівчині здавалося, ніби вона гасом заливає вогонь, і від того паніка в голові лише дужче палахкотіла.

Ставши спиною до вікна, Рута на мить замислилася: у під’їзді сорок квартир, чи знає чоловік, де її шукати? Він обстежуватиме всі квартири, починаючи з першого поверху, чи відразу подасться на восьмий? Вона швидко зрозуміла, що не має наміру дізнаватися. Метнувшись до вхідних дверей, дівчина відімкнула заіржавілий замок, вибралася в коридор і безшумно причинила двері за собою.

Насамперед Рута підступила до сходів і обережно зиркнула у проліт. Ліфт не працював, як і все в цьому світі, струхнявів від старості, тож чоловік мусив підійматися сходами. Рута не бачила його, але спускатися не ризикнула. Вибігла на майданчик дев’ятого поверху та причаїлася під перилами. Там, де, присівши, могла тримати в полі зору і сходовий проліт, і частину коридору восьмого поверху — невелику ділянку якраз перед скособоченими ліфтовими дверима.

За хвилину Рута почула його кроки. Ще через секунду до характерного човгання додалося розбите дихання і неприємний звук, від