Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

«Ти маєш повернутися додому, бо буде ще гірше?»

Дівчина здригнулася. Насупившись, замислилася, але так і не змогла пояснити собі, чому Ларині слова аж так зрезонували із чимось усередині неї. На мить у нутрощах скинув голову страх: що вона робить? А раптом буде ще гірше? Що, як вона справді може змінювати минуле вві сні й зараз із гуркотом перекине життя на нові рейки, які якось зовсім незбагненно приведуть до ще більшої катастрофи? Але ні. Ні! Рута аж головою потрусила. Ну яка зміна минулого? І тоді, невпевнено видихнувши, вона промимрила:

«Так. Це через батька».

До ґанку повільно наближалося таксі. Рута збігла сходами, проте перед машиною затрималася. Озирнулась через плече. Лара стовбичив, заштовхавши руки до кишень. Світло діодної лампи лилося на нього ззаду, і Рута не розрізняла виразу обличчя.

«Чого не їдеш?» — якось дивно запитав хлопець.

Несподівано у неї виникло відчуття, нібито Лара заганяє її в пастку. Рута навіть відступила на крок від таксі, але майже відразу осмикнула себе. Усе гаразд. Це тільки сон. Трохи інакший, але що з того? Банальне усвідомлене сновидіння. Вона добереться додому, ляже спати, і… і все буде добре.

Рута відчинила задні дверцята, поставила ногу в салон, а тоді востаннє подивилася на Лару.

«Гарного вечора», — таким тоном, неначе щойно обіграла його в шахи, побажала вона.

Омитий холодним світлом силует не ворухнувся. Рута примружилася, не розуміючи, чи Лара досі стримить на сходах, чи на його місці залишилася розмита тінь. Вона вже майже відвернулася, коли тінь сколихнулася та відказала незнайомим голосом:

«І тобі».

Дівчина сіла в машину, захряснула дверцята і…

43

…прокинулася.

Рута виринула зі сну миттєво, одразу розплющивши очі. Вона все ще напівлежала на стільці перед підвіконням у своїй кімнаті, лише трохи з’їхавши й зігнувшись у три погибелі, аж підборіддя впиралось у груди. Довкола панувала темрява. Над притихлим містом сонно мерехтіли зорі. З відчиненого вікна приємно повівало нічною прохолодою. Дуже боліла шия. І голова. Ось тільки дівчина не розуміла, чи голова болить сама по собі, чи її проймає болем, що віддає з шиї. Поворушившись, Рута збагнула, що не відчуває ніг — вони затерпли, а ступні, викладені майже на рівні очей, здаються виструганими з дерева.

Допомагаючи собі ліктями, Рута підсунулася та сіла рівно. Захололі ноги сповзли на радіатор системи опалення, потім упали на підлогу. Кров ринула до п’ят, і за лічені секунди у литки та стопи вп’ялися тисячі отруйних жал. Морщачись, дівчина спробувала підвестися, проте не змогла. Шкірою мовби розповзлися вогняні мурахи, і Рута, крякнувши, повалилася назад на стілець. Чекаючи, поки поколювання стишиться, вона відштовхнулась від підвіконня, підтягнула стілець до столу, сягнула рукою до смартфона й, підсвітивши екран, зиркнула на годинник. 2:31. Вона проспала, скорчившись на кріслі, п’ять довжелезних годин.

Коли екран згас, Рута згадала про сон. Нічого незвичного в тому, щоби бачити вві сні пережите, не було. Таке не вперше. Проблема в іншому: другу ніч поспіль вона ненавмисно втручається у перебіг сну, змінює сновидіння, після чого…

Усупереч власній волі дівчина замислилась над тим, куди завело б її життя, якби тієї злощасної суботи все відбулось, як у сні. Думка виявилася слизькою та небезпечною, наче змія, і вже за мить грудьми розлилося палюче хвилювання: це змінило б усе! Абсолютно! На краще чи на гірше, але точно змінило б. Вона б не скандалила так з батьком, а отже, він би не підіймав на неї руку, а отже, вона не намагалася б…

Рута прикусила губу й, ігноруючи поколювання у неслухняних ногах, підвелася. Стала коло ліжка, випростала руку та ввімкнула настінний світильник. Яскраве сяйво обпалило райдужки, проте ще до того, як очі інстинктивно заплющилися, вона помітила сизувату чорноту голих стін.

Серце впало.

Ніяких шпалер. Від учора в кімнаті нічого не змінилося.

І це… Що це означає? Нічого не змінилося взагалі?

Рута повільно розплющила спершу праве, потім ліве око. Кілька разів кліпнула, призвичаюючись, а тоді опустила погляд на ліву руку. Синці від катетерів на ліктьовому згині нікуди не зникли. Дівчина крутнулася на місці та підступила до дзеркальної стулки у шафі. Обвела прискіпливим поглядом власне відображення й сумно зітхнула. Багряний слід від скакалки, як і раніше, оперізував шию.

«Ото дурепа, — власний голос у голові сочився холодним презирством, — це просто сон».

Рута вимкнула світло, роздяглася та лягла на ліжко.

Одначе швидко заснути не вдалося. Вона почувалася цілковитою ідіоткою. На якусь мить вона так повірила в дурнувату вигадку про здатність переписати минуле, що відчула справжнє розчарування, виявивши, що все залишилося без змін. І це дошкуляло найдужче. Рута ніяк не могла заспокоїтися: це ж треба було так себе накрутити! Дурепа! А якби «реальність» (дівчина навіть у думках поставила довкола слова лапки) змінилася, що вона робила б тоді? Раділа б, святкуючи власне божевілля? Розбудила б маму, щоб похвалитися: щойно вві сні вона одним махом владнала всі свої проблеми?

Угамувавшись, Рута вирішила, що не все так погано. Вона сумнівається. Усвідомлює, що стіни в її кімнаті не мали би бути чорними, але оскільки вони таки чорні, то спогади про сіро-блакитні шпалери хибні, і саме цим, а не ефемерною здатністю змінювати минуле, слід перейматися. Рута читала, що непорушна впевненість у власному психічному здоров’ї і є можливою ознакою божевілля. Вона ж, навпаки, розуміє, що після невдалої спроби суїциду в неї на горищі не все гаразд, а отже… ну, це хоча б щось. Принаймні краще, ніж якби вона з вереском лізла на стіни, лютуючи через те, що черговий усвідомлений сон не втілився в життя.

Заснула Рута аж перед світанком. Міцним сном без сновидінь.

44

Рута знову заспала. І спала б щонайменше до полудня, якби невдовзі по одинадцятій її не розбудило настирливе гудіння смартфона.

Дівчина насилу продерла очі. Кілька секунд, закинувши голову, вглядалась у плями жовтавого світла у вікні, потім навпомацки відшукала телефон і подивилася на екран. Номер був невідомий: +380 97 149 2000. Рута сіла на ліжку, а тоді прийняла виклик.

— Руто?

Чоловік. Чи хлопець. Голос боязко-зраділий і трохи здивований (схоже, він уже втратив надію, що дівчина відповість).

— Так.

— Привіт.

І ще: вона вже нібито десь чула цей голос.

— Хто це?

З динаміка долинуло нервове покашлювання.

— Це Тимофій Русецький. — Пауза. — Лікар з міської лікарні. Анестезіолог. Пригадуєте? Ви пам’ятаєте мене?

Дівчина насупилась іще дужче. Звісно, вона пам’ятала. І їй