Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
42
…регіт. Нестримний, дикий регіт рвав на шмаття пересичену алкогольними випарами й терпким, нудотно-солодкавим димом атмосферу кімнати. Реготали всі, за винятком Рути.
«Чаю їй хтось… бляха, зробіть їй чаю із цукром!»
«І кудою ти будеш його заливати?»
Новий, іще оглушливіший спалах буйного сміху ляснув по барабанних перетинках, і Рута ледве стрималася, щоб не затулити вуха долонями.
Ніхто вже не пам’ятав, із чого все почалося. Останні дві хвилини всі висаджувалися з фарбованої білявки, яка, забившись у куток за холодильником, ніяк не могла заспокоїтися й буквально захлиналася істеричним хихотінням. На секунду чи дві бідолаха вгамовувалася, але досить було комусь просто повернути до неї обличчя, ураз спалахувала, наче полита гасом скирта, й вивергала з горлянки чергову порцію по-пташиному тріскотливого реготу. Вона не затихала вже бозна-скільки часу.
Хтось крикнув:
«Відчиніть вікно!»
У кімнаті справді було нічим дихати, проте Рута не уявляла, як це допоможе білявці.
Праворуч крізь потік шаленого іржання прорізалася чиясь удавано обурена фраза:
«Божко, що ти нам напарив? Що це, блядь, за отрава така?»
«Звичайна барижка», — Рута, не ворухнувшись, упізнала захриплий від канабісу бас Божинди.
«Яка, на хрін, барижка? — пирскав той самий голос (Артемон?). — Ти подивись, як цю клаву висадило! У неї скоро кінескоп трісне від ржаки».
Га-га-га!
Білявку можна було б назвати фігуристою — пружні, як у Джей-Ло, стегна, вузька талія, — якби не по-чоловічому грубі руки. На їхньому тлі важкі груди, що підіймалися та подриґували щоразу, коли дівчина, вирегочуючи, засмоктувала в легені крихти повітря, здавалися доволі непоказними. Бідолаху абсолютно точно звали не Клава, проте Рута, хоч убий, не пам’ятала її ім’я.
Рута якийсь час стежила за білявкою, а тоді, вилучивши момент, сторожко роззирнулася. Артемон, Рєпа, Бакай, Божинда, Панк. Поміж них незнайомі дівчата. Рута зрозуміла, що вона перебуває вві сні. Перший тип. Тобто бачить те, що відбулося. Та цього разу дещо було інакше. Рута скоса глянула на свої долоні, покрутила ними й збагнула, що не просто бачить сон, а проживає його; вона повністю контролює себе, і цього разу від початку опинилась у власному тілі.
Почервонілі очі білявки, що досягла найвищого рівня накурки, скакали з обличчя на обличчя. Сімнадцятирічна школярка з виразними азійськими рисами була єдиною, хто не глузував з неї, тож зрештою дівчина зупинила погляд на Руті. Коли та звела голову, білявка, вклинюючись у проміжки між нападами ідіотського хихотіння, заговорила:
«Як влп… як зрп… як зроб’ти… ш… ш…»
У Рути виникло враження, що з мозку бідолахи витікають рештки свідомості.
«Як зробити, щоб п-п… п-п-по… попстло? — Із почервонілих очей скотилися сльози. Вихопивши мить, коли горло та м’язи обличчя розслабилися, вона благально витиснула: — Будь ласка!» — а тоді знову зареготала.
Як зробити, щоб попустило, — подумки повторила Рута, і попри те, що фарбована дурепа, яка через вирячкуваті й затягнуті блідо-рожевою плівкою очі скидалася на білого щурика, мала такий вигляд, наче ось-ось задихнеться від сміху, відвела погляд. Вона знала, що все буде гаразд — за кілька хвилин білявку відпустить.
Лара сидів ліворуч Рути й хапався за боки разом з усіма. Коли регіт білявки перейшов у пронизливе вищання (ніби ще трохи — й вона виплюне на тарілки з бутербродами власні голосові зв’язки), хлопець штурхнув Руту ліктем і мовив:
«Пиздець її пришвартувало. В хлам! — А потім, зауваживши, що дівчина не приєдналася до їхньої вакханалії, насупився: — Ти чого?»
До того як він повернув голову, події вві сні з дивовижною точністю відтворювали події суботи, 4 травня. Принаймні так, як їх запам’ятала Рута. Зате щойно Лариним лобом пробіглися зморшки, все змінилося. Рута раптом усвідомила, що слів «ти чого?» того дня не було. Хлопець нічого в неї не запитував. Того вечора він лише кинув своє зневажливе «В хлам!» і відвернувся. Дівчина подумала, що, напевно, таки сміялася разом з усіма. Або сиділа із простішим виразом обличчя. Або… Хоч яка вже різниця? Сама її присутність змінила перебіг сну. Збагнувши це, Рута на мить розгубилася. Минулої ночі, коли вона огризнулася до батька, все сталося спонтанно, тепер же Рута не знала, що казати та як діяти. Почувалася акторкою, яка вийшла на сцену й забула всі репліки. Урешті-решт, глушачи нервозність у голосі, вона промовила:
«Я мушу піти».
Слова зринули нізвідки. Вона не обирала їх усвідомлено.
«Що? — Лара на мить ковзнув поглядом до білявки, чий регіт уже нагадував ремиґання, потім перевів його на Руту, а тоді мало не прокричав: — Не чую, тут дуже шумно!»
Кілька секунд дівчина вглядалась у насмішкувато примружені очі, а потім відчула, як десь усередині неї, наче промінь крізь хмари, прорізається лють. Рута просто не могла дивитися на Лару так, як дивилася місяць тому. Вона пам’ятала, з якою байдужістю він розмовляв із нею на штраф-майданчику перед «Приватбанком», коли дізнався про вагітність; пам’ятала, як малодушно просив прикрити його після того, як збив на смерть Іллю Ісаєва та вшився. Дослухаючись до того, як під серцем зсідається мертвотна важкість, Рута повторила:
«Я сказала, що мушу піти».
Ларине обличчя вкрила тінь. Він щось відчув.
«Тобі недобре?»
Дівчина пересилила себе й заперечила:
«Ні».
«Тоді чому йдеш? Побудь іще».
«Уже пізно, мені треба додому, — протягом кількох секунд Рута зважувала, чи стала б за тих умов просити його відвезти її додому, але махнула рукою. Яка, блін, різниця? — Я викличу таксі».
Хлопець розчаровано блимнув очима.
«Усе гаразд?»
У неї боліла голова від випитого, її нудило від нестерпної задухи, власне, нудило від самої його присутності, проте Рута збрехала:
«Так».
«Точно?»
«Кажу ж: усе добре».
«Ходи, проведу тебе».
Дівчина хотіла відмовитися, але пригадала, як злісно витріщалася на неї вахтерка у вестибюлі, й кивнула:
«Окей».
Лара махнув чуприною у відповідь і підвівся.
Спустившись на перший поверх, вони ступили на ґанок гуртожитку. Рута викликала таксі й, диктуючи операторці адресу, краєм ока стежила за Ларою. Хлопець із підозрілим здивуванням розглядав її обличчя. Його очі похмуро зблискували й немовби вишукували беззахисні точки на її тілі. Начеб він розумів, що цього всього не повинно бути. Це неправильно, не за сценарієм. Прибравши телефон від вуха, Рута відвернулася та ненароком уперлася поглядом у Ларин універсал. Шкіру миттєво пробрало морозом. «Мерседес» стояв віддалік, майже невидимий в опівнічній темряві, і здавався їй живою істотою, мовчазним монстром, що причаївся та пильнує за нею із засідки.
Хвилину вони мовчали.
«Це через твого батька?» — зрештою запитав хлопець.
Рута спрямувала на нього погляд.
«Що?» — і тільки потім згадала, що розповідала
