Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Так не можна!

Руті захотілося кричати.

А тоді сталося дещо дивне. Спочатку простір немовби зрушив з місця. На кілька секунд Руту заполонило дивне відчуття, схоже на те, що виникає під час перегляду 3D-фільму, коли камера стрімко наїжджає на глядача. У неї аж у голові запаморочилося. Потому речі в полі зору почали обертатися — спершу повільно, а тоді швидше та швидше. Розм’яклий від спеки тротуар, припарковані на узбіччі автомобілі, взуттєвий магазин на протилежному боці Замкової, навіть небо над головою — все вкрилося брижами та розплилося. Дівчину неначе закручувало у вирі та водночас тягнуло кудись униз, хоча по-справжньому перелякатися вона не встигла. Через півтора оберту рух раптово припинився.

Рута відчула легкий поштовх, на коротку мить її засліпив спалах бузкового кольору, після чого брижі вляглися, а рознесені у просторі речі, химерно подриґуючи, склалися назад і набули звичної форми, ніби ввімкнувся алгоритм, який скоригував недовантажене під час копіювання цифрове відео.

Рута роззирнулася. Вона все ще перебувала вві сні, одначе розуміла, що дещо змінилося. Перше — вона більше не споглядала сновидіння з висоти, а наче стояла посеред вулиці. Друге — після сліпучого спалаху її чотирнадцятирічна версія кудись щезла. І третє, найважливіше — обоє її батьків зупинилися та, розвернувшись, витріщилися на неї. Дивились усвідомлено, нібито вона опинилася на місці…

Стоп.

Рута опустила голову й застигла. Дуже повільно у мозок просочувалося усвідомлення, що вона більше не є безплотним спостерігачем. Дівчина бачила власні долоні, бачила ноги в босоніжках (стопи здавалися незвично малими, та абсолютно точно були її), відчувала вагу сплутаного волосся на плечах, але тільки після того, як ущипнула себе за стегно, збагнула, що чотирнадцятирічна дівчинка насправді нікуди не зникла, це вона, Рута, що начебто ширяла над сном, опинилась у своєму чотирнадцятирічному тілі й, схоже, отримала над ним повний контроль.

Згори долинув голос Григора: «Добре, — дівчина звела погляд; батькові очі насмішкувато виблискували, — купимо, які їй сподобаються. Але світлі».

Це все вже було, Рута пам’ятала. Три роки тому після цих слів на цьому самому місці вона похнюпилася й мовчки погодилася. Тепер же дівчина спалахнула, і наступної миті весь сон зрушив у невідомому напрямі.

«Я не хочу шпалер! — На секунду Рута замовкла, здивувавшись неслухняній м’якості свого значно молодшого голосу, та вже за мить опанувала себе й розлючено випалила: — Це тупо!»

То було бентежне відчуття — цілковитого контролю та цілковитої невідомості.

Аміна й Григір спантеличено перезирнулися. Батько наготувався щось відповісти й навряд чи мав намір панькатися з чотирнадцятирічною донькою, однак Аміна, заспокоюючи, поклала руку чоловікові на плече. Спробувала домовитися:

«Якщо тобі аж так не подобаються шпалери, ну гаразд, ми пофарбуємо стіни. Мабуть, ти маєш слушність. Шпалери зараз — не модно. Але… м-м… чорний колір…»

Григір сердито пирхнув:

«Тільки не в чорний колір».

«Чорний», — Рута непоступливо мотнула головою, кучма безладно переплетеного волосся гойднулася, мов желе.

Аміна набрала у груди повітря.

«Руто».

«Ні! Тільки чорний».

«Чому ти така вперта?»

«Це не вам там жити».

«Як це не нам? — вирячила очі мати. — Це наша квартира!»

«Але кімната — моя! Інді поїхала, і відтепер вона моя. Можете зачинити її та більше ніколи туди не заглядати. Я сама прибиратиму й митиму вікна, сама розставлю меблі, сама пофарбую стіни, все зроблю сама!»

Рута розуміла, що в чотирнадцять нізащо не наважилася б на таке. Теоретично вона могла б набратися сміливості й у значно м’якшій формі заперечити матері, проте нізащо не ризикнула б говорити таким тоном із батьком. Попервах Григір сторопів. Потім нахилив голову до доньки і, стримуючи роздратування, мовив:

«Отже, так: обирай нормальний колір. Або я закінчую цей цирк, іду на базар і купую перші шпалери, на які натраплю».

Рута, яка поволі освоювалась у своєму чотирнадцятирічному тілі, подумала, що їй нічого втрачати, адже три роки тому він так і вчинив: посміявся з неї, а потім придбав шпалери з тим відстійним сіро-блакитним візерунком.

«Ходімо», — Аміна кивнула на вхід до речового ринку.

Рута не рушила з місця.

«Мам, ти ж обіцяла, — вона з докором глипнула на матір, — я більше нічого не прошу, я сама їх пофарбую, це буде найкращий подарунок на день народження».

До її дня народження залишалося три з половиною місяці.

«Хто фарбує стіни в чорний колір? — визвірився батько. На його лобі вздовж лінії волосся пунктиром виступили краплини поту. — Припини ці дурниці! Хочеш перетворити квартиру на похоронне бюро?»

І тут Рута не витримала:

«Ти й так перетворив її на похоронне бюро! Чуєш? Ти ні з ким із нас не розмовляєш, а якщо й розмовляєш, то тільки гарчиш! Ти більше не ходиш із нами гуляти, навіть сьогодні зранку відвозив нас до Тернополя із таким виглядом, наче робив послугу! Ти більше не даєш порад, а іноді вони, знаєш, дуже потрібні! Все твоє виховання зводиться до нарікань на те, які ми з Інді погані. Погано вчимося, погано вдягаємося, забагато сидимо в Інтернеті. Навіть зараз твоє обличчя так і промовляє: які жахливі у мене доньки, як мені з ними не пощастило! І це вже дістало! Я розумію, ти досі картаєшся через загибель Дем’яна, але прокинься — минуло вже шість років! Досить їсти себе поїдом, труїти своє життя, бо ти заодно отруюєш його й нам! Дем’ян же не лише твій син, він і мій брат також, і я також сумую за ним, я також маю право страждати, але мушу поводитися так, ніби це тільки тобі болить, і що ще гірше — мовчати, коли щось не так, коли щось мене чи Інді не влаштовує, бо ти постійно в траурі. І це дістало! Дістало! Розумієш?!»

Насамперед Рута збагнула, що висловлюється надміру складними як на чотирнадцятирічну дівчинку реченнями. Батьки не могли цього не зауважити. Проскочила думка, що це мало б ущент зруйнувати логіку сну, проте… не зруйнувало. І якимось дивом замість заспокоїти лише нагнало жаху. Безтурботна мантра, що все довкола — тільки сон, яка до цього моменту бовваніла на задвірках свідомості, несподівано кудись поділася. Відчуття здавалися занадто реалістичними, занадто справжніми, щоби почуватися розслаблено.

Далі — Рута бачила, як наливається багрянцем батькове обличчя, і злякалася, що він ударить її. Тепер вона знала — він може, а тому, крутнувшись на місці, дівчинка чкурнула геть. Аміна загукала її вслід, але Рута не