Українська література » Фентезі » Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Читаємо онлайн Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
дірку в грудях. Перелякано вирячившись, дівчина зіщулилась і, вчепившись пальцями за край столика, простояла згорбленою майже хвилину. Їй привезлося, ніби ось-ось щось налетить на неї з пітьми. Попри це, зрештою вона відсунула столик і, обережно ступаючи, вибралася в коридор.

Кілька секунд Рута тупцювала попід палатою й роззиралася. У коридорі вікон також не було, і правий його кінець ховався у пітьмі. Зате ліворуч маячіли металопластикові двері, над якими приглушено-зеленим світлом мерехтіла прямокутна вивіска з написом «Вихід». Дівчина вражено втупилася в неї. Це вперше в такому сні вона надибала щось, що працювало. Що не було мертвим. І це… щонайменше дивувало.

Рута ще раз подумки запевнила себе, що все це лише сон, просто сновидіння, а тому вона не зобов’язана шукати пояснення нічому з того, що відбувається в ньому. Та серед цілковито струхнявілого світу зеленуватий напис понад дверима був наче більмо на оці, тож, поміркувавши, дівчина вирішила для себе, що вивіска живиться від батареї, яка не виснажилася з часом. Так було простіше.

За хвилину, виставивши вперед руки, аби знову в що-небудь не вдаритись, Рута побрела до виходу. Двері, лунко клацнувши, подалися, і дівчина ступила до продовгуватого холу. Приміщення потопало у вичахлому блідуватому світлі, та після цілковитої темряви реанімації навіть його було забагато. Навпроти виднілися такі самі двостулкові металопластикові двері. Коли зір адаптувався до освітлення, на одній зі стулок Рута роздивилася вилинялий напис «Кардіологічне відділення № 2». Справа від дверей містилося вузьке вікно. Дівчина швидко перетнула хол, із розгону ледь не тицьнулась носом у скло, виглянула назовні та… видихнула.

Усе гаразд. Вона не помилилася — це сон. Бездонно-сіре небо, посічений тріщинами асфальт під’їзної алеї, кістяки заіржавілих автомобілів попід розваленою будівлею аптеки та справжній ліс на місці ріденького парку, що відділяв корпуси лікарні від вулиці Карнаухова.

Несподівано Рута усвідомила, що стоїть перед вікном цілковито гола. Вона звернула до кардіологічного відділення, у першій же палаті на шляху стягнула з ліжка простирадло невизначеного кольору й загорнулася в нього, неначе римський патрицій.

Вибравшись із лікарні, Рута довго роззиралася, думаючи, куди податися. Раніше в таких снах вона обходила півміста, проте жодного разу не досягала його південної околиці. Зрештою згадала, що зовсім поряд із міською лікарнею стоїть сьомий гуртожиток НУВГП. Обійшовши корпус, у якому розташовувалася реанімація, Рута проминула приймальне відділення, крізь діру в паркані пролізла до пологового будинку, який межував із лікарнею, обігнула його з півночі та опинилася під добре знайомою цегляною дев’ятиповерхівкою.

Поволі крокуючи вздовж стіни, Рута дісталася до центрального входу в гуртожиток. Трохи постояла, роздивляючись пощерблені сходи — як і все в її снах, вони розсипалися від старості, — а тоді неквапом подалась до перекошених дверей. Дівчина пригадала, що, коли востаннє стояла на цьому ґанку, всередині немовби палав Везувій, і подумала: ось тут усе почалося. Вона майже пропливла крізь тамбур і проникла до вестибюля. Зі стелі звисали дроти, крізь потемнілий, розтрісканий бетон виднілась арматура, лівої стулки розсувних ліфтових дверей не вистачало, і Рута розгледіла моторошне нутро ліфтової шахти. Будка вахтерки перетворилася на купу зогнилої деревини. З правого боку темнів вхід до коридору, кінець якого губився в нутрощах будівлі.

Дівчина рушила вперед і почала підійматися сходами. Перший… другий… третій поверх. Розкришений бетон поскрипував під ногами. Шостий… сьомий… Зрештою вона дісталася до металевої драбини, що вела на дах. Із другої спроби прочинивши заіржавілі металеві двері, вона вибралася на пласку, залиту бітумом покрівлю.

На півдні за гуртожитком замість відкритого поля до самого горизонту стелилися густі чагарники. Поправивши перекинуте через плече простирадло, Рута розвернулася та спрямувала погляд на північ. Перед нею розкинулося моторошно мовчазне місто. Дівчина бачила височенний пілон монумента Вічної Слави на іншому кінці Рівного, темні й пусті коробки багатоповерхівок обабіч Відінської, бані Покровського собору (приголомшливо тьмяні та нечіткі за відсутності сонця). Рута підступила до невисокого парапету, що оббігав дах по периметру, і обережно подивилася вниз. Вона знову запевнила себе: це лише сон, усе це несправжнє. Дівчина чітко усвідомлювала, що в цей момент спить на лікарняному ліжку в одній із палат відділення інтенсивної терапії, та попри це не могла позбутися страху — від землі її відділяло три десятки метрів. І саме тоді в голові вперше проскочила думка: «А що станеться, якщо зістрибнути?» Так, звісно, так — це тільки сновидіння, але чомусь відчуття були геть справжніми: гострі камінці під босими ступнями, смак пилу на губах, шерехата текстура старого простирадла. І хоча після пробудження спогади про це притупляться, зараз — уві сні — все, що її оточувало, здавалося вражаюче, парадоксально реалістичним.

Тож що вона відчує, шугонувши головою вниз із даху дев’ятиповерхівки? І що трапиться з нею справжньою, там, у реанімації? Просто прокинеться?.. А якщо ні?.. Думка виявилася надто неприємною на смак, і Рута дала їй загубитися в надрах свідомості. А потім, звісивши ноги, сіла на парапет і, чекаючи на пробудження, з нудьгою споглядала понівечене часом Рівне. Місто, що лежало перед нею, нагадувало зіткане з гострих кутів і темних завулків старе павутиння.

35

Прокинувшись, Рута ще якийсь час думала про те, що сталося б — тобто що сталося б наяву, — якби вона стрибнула. Згодом розплющила очі й побачила біля себе медсестру. Та зауважила, що Рута очуняла, і привітно всміхнулася.

— Як почуваєшся?

Рута потерла пальцями очі та спробувала витиснути якусь подобу усмішки у відповідь:

— На п’ять відсотків заряду батареї. Не більше.

— Нічого, ми тебе підзарядимо.

— Котра зараз година? — Рута цілковито втратила відчуття часу.

Медсестра зиркнула на наручний годинник.

— За чверть четверта.

— Дня?

— Так, дня.

— Просто тут усе… — Рута обвела промовистим поглядом залляте холодним світлом приміщення.

— Я розумію, — медсестра покосилася на напівпрочинені двері палати. — Спати не хочеш?

— Ні.

— Бо до тебе ще одна відвідувачка. Годину чекає перед входом до відділення.

Рута стрепенулася. Відвідувачка. Сигнали кардіомонітора за спиною пришвидшилися. Чекає цілу годину? Рута підсунулася й майже сіла на ліжку. Це сестра! Ну а хто ж іще? Інді таки вирішила її провідати! Інді пробачила її! Тепла хвиля затопила груди.

Медсестра поглянула на монітор над Рутиною головою і, насупившись, застерегла:

— Ей, легше. Ти не на танцмайданчику. — Пищання монітора не вгавало, і медсестра додала металу в голосі: — Вгамуйся, інакше ніяких відвідувачів.

Рута, доклавши зусиль, вирівняти дихання й тремтячим голосом запитала:

— Хто там?

— Твоя вчителька. Я пояснила, що ти спиш, але вона сказала, що дочекається, поки ти прокинешся.

Рутине обличчя розчаровано витяглося. Учителька? Що за… що за

Відгуки про книгу Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: