Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Що?

— Це просто диво, що минулося без зупинки серця. У тебе був один шанс на тисячу, щоб не залишитися овочем. — Бачачи її шокований погляд, Русецький відхилився та пояснив: — Я розумію, у тебе проблеми, але наступного разу подумай про своїх батьків. Вони на таке не заслуговують.

Гудіння апаратів немовби посилилося. Рута скривилася й намірилася відповісти, проте спромоглася витиснути з горла лише обурене гортанне булькання. Анестезіолог випростався та подав знак медсестрі. Та взяла зі столика в узголів’ї шприц, набрала з пляшечки прозорої рідини й уприснула все в систему для внутрішньовенної інфузії. Ще до того, як Русецький вийшов із реанімаційної палати, Рута відчула, як венами до грудей полилося ущипливе тепло, а наступної миті дівчина м’яко ковзнула в порожнечу.

32

Удруге відчуття повернулися майже вмить — хтось наче клацнув перемикачем у голові. Рута розплющила очі, вчепилася пальцями в холодне простирадло й підвела голову. Спробувала зрозуміти, як довго пролежала без свідомості. Кілька годин, не менше — за невисокою стійкою в кутку палати сиділа вже інша реанімаційна медсестра, — хоча відчуття були такі, ніби минуло лише кілька хвилин. Рута примружилася — яскраве світло ламп різало очі. Товстуха без свідомості надсадно сопіла на сусідньому ліжку (тепер її обличчя закривала напівпрозора киснева маска). Позаду розмірено попискували операційні монітори.

Правою рукою дівчина підняла край простирадла й оглянула себе. З ліктьової ямки на лівій руці стирчав периферійний венозний катетер, крізь який у вену вливався мутнуватий розчин. Зліва та по центру грудей кріпилися кілька електродів ЕКГ. З-поміж ніг вистромлювався катетер для сечі, його трубка тяглася до майже повного пластикового мішка, припасованого під правим стегном. Правий біцепс огортала манжета для вимірювання тиску. Рута опустила руку, відкинулася на подушку та ковзнула сухим язиком по губах. Горло нестерпно боліло, та поза тим вона почувалася цілком прийнятно.

Зміркувавши, що слід нагадати медсестрі про повний уриноприймач, дівчина повернула голову, проте помітила Тимофія Русецького та стиснула губи. Анестезіолог стояв у коридорі навпроти входу до палати та з кимось спілкувався. Рута вловила тільки частину фрази:

— …якщо вона захоче, говоріть, не уникайте цієї теми, але навмисно не згадуйте.

Потім озвалася жінка, яку дівчина зі свого місця не бачила. Рута нашорошила вуха й сіпнулася, зрозумівши, що з лікарем розмовляє її мама. Дівчина чула стурбований голос Аміни, втім, хай як напружувалася, не розбирала слів. Розрізняла тільки те, що промовляв Русецький. За кілька секунд Аміна затихла, і лікар, стенувши плечима, недбало кинув:

— Про що завгодно.

Її мати щось тихо зронила у відповідь. Русецький, недослухавши, перебив:

— Постарайтеся. Просто підтримайте, скажіть, як ви її любите, але ненав’язливо, в жодному разі не тисніть на почуття вини.

Адреналін ринув у кров, і стримане попискування кардіомонітора за спиною Рути пришвидшилося. Медсестра звела очі, занепокоєно зиркнула на Руту й покликала лікаря:

— Тимофію Даниловичу…

Той повернув голову, зустрівся поглядом з Рутою, після чого кивнув, запрошуючи Аміну зайти. Монітор не заспокоювався. Мати виникла у проході, ступила до палати і, вгледівши доньку, зупинилася. Рута вчепилася холодними пальцями в матрац. Її дихання стало неглибоким і частим. Аміна зрештою змусила рот посміхнутися, хоча очі залишалися сумними й переляканими. За жінкою до палати зайшов Григір. Рута зміряла батька поглядом. Думки були ясними, проте її погляд усе ще фокусувався із затримкою. Дівчина подумала, що відтоді, як бачила батька востаннє, він немовби всох. Мав такий вигляд, наче в організмі вичерпався запас якоїсь надважливої субстанції, що давала снагу жити… Згаслий погляд, безвольна складка рота. У лівому оці полопалися капіляри і білок скидався на кусень сирого м’яса. Рута довго та прискіпливо дивилася на нього; Григір, не витримавши, опустив голову, але дівчина продовжувала дивитися. Зрештою ковзнула поглядом далі — повз Русецького до входу в палату, — плекаючи надію, що слідом за батьком на порозі з’явиться Індія.

Аж ось Аміна метнулася до ліжка.

— Ну як ти? Все гаразд? Як ти почуваєшся? Тобі важко говорити?

Насправді ні, горло не аж так саднило, проте Рута кивнула. Потім відхилилася, щоб стежити за входом до палати. Сестри не було. Дівчині кортіло спитати, чому не прийшла Індія, та вона не змогла. Лише коли занили щелепи, усвідомила, як міцно зціпила зуби.

Спричинене мовчанкою жахливе відчуття вакууму буквально поглинало Аміну, й вона невлад продовжила:

— Через ЗНО не переймайся. — Обличчям матері промайнула силувана посмішка. — Ми з татом про все подбали. Пояснили, що ти загубила документи, звернулися до поліції, нам дали довідку, тобі треба буде тільки написати заяву на проходження додаткової сесії. Тож не хвилюйся. Одужуй.

Рута нарешті набралася духу відповісти:

— Я не хвора, мам.

Аміна скоса зиркнула на кардіомонітор — тиск у нормі, зате частота серцевих скорочень добиралася до сотні — і одразу закивала.

— Так. Так. Звісно. Але раптом ти… ну, екзамени — це такий стрес, і я… тобто ми зрозуміємо, якщо ти не будеш писати їх цього року. Це ж зовсім неважливо. — З другої спроби посмішка вдалася ще гіршою. — Можеш відпочити. Спробуєш писати. Ти ж цього хотіла, так? І ми не втручатимемося. Обіцяю! Робитимеш що забажаєш. Ми розмовляли із пси… — Жінка затнулася на півслові та поглянула спершу на чоловіка, потім на лікаря, неначе запитуючи, чи не бовкнула зайвого. Зрештою, ковтнувши слину, почала заново: — Ми розмовляли із психологом, і вона сказала: це нормально. Це стереотип такий, нібито діти після школи мають одразу вступати до університету, і нічого страшного не станеться, якщо ти взагалі нікуди не вступатимеш. Матимеш рік, щоб розібратися, чим волієш займатися.

Рута подумала: «Тиждень тому ти вважала інакше», — але промовчала.

Набридливі сигнали монітора підкреслювали важкість мовчання, що повисло між ними. Рута немовби набрала в рота води, і обличчя Аміни несподівано зіщулилося, набувши схожості із запеченим яблуком, крізь стулені губи рвалося ридання, та менш ніж за секунду жінка випросталася й опанувала себе, знову начепивши на обличчя розважливо-незворушну маску. Григір, усе ще дивлячись убік, несміливо обійняв дружину за плечі.

— Ми просто дуже любимо тебе, — видушила із себе мати. — Любимо тебе… І зробимо все, щоб ти була щасливою.

Руті стало її жаль.

— Усе добре, мам, — щемлива гіркота у власному голосі здивувала.

— Не роби так більше, — ледь чутно попросила Аміна. Сльози — великі, наче роса — тремтіли на її віях.

— Не буду, — дівчина сховала очі. — Пробач.

Мати обережно, начебто боялась обпектися, поклала руку їй на стегно.

— Це ти… ти нас пробач.

Рута спробувала щось відповісти, але загубилася у власних думках. Якийсь час вивчала