Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Щось не так?

Рута повільно хитнула головою.

— Ні. Все норм. Тільки трохи дивно.

— Якщо вона напружуватиме, дай мені знати, я відразу виставлю її за двері.

— Ага, зрозуміла.

Медсестра наблизилася до дверей, визирнула в коридор і помахала рукою. За мить, шурхочучи захисними бахілами, до палати ступила Анна Чорнай. Дівчина не надто здивувалась, але відразу, щойно її вгледіла, відчула дивний дискомфорт. Учителька була в білій блузі без рукавів, чорних джинсах і блакитній лікарняній накидці на плечі — без неї до відділення інтенсивної терапії не пускали. Вона стала в ногах ліжка й утупилася в Руту з настороженою цікавістю, наче ентомолог, що вивчає пришпилену булавкою до дощечки рідкісну комаху.

— Привіт… — озвалась Анна Ігорівна.

— Доброго дня, — пошепки відповіла Рута.

— Ти як? — Анна вчепилася долонями у краї накидки. — Знаю, це дурне запитання, але…

Дівчина кліпнула. Незграбний, позбавлений природності голос учительки дратував її.

— Вони вас впустили, — чи то спитала, чи то ствердила Рута.

— Тобто?

— Ну, ви ж не родичка.

Анна слабко всміхнулася.

— Вони не мають права забороняти. Зараз такі правила — пускають усіх. Крім того, я пояснила лікарю, що це я… е… це я викликала швидку, і він дозволив.

Вона старалася бути привітною, проте плечі видавали напруження. Насупившись, Анна Ігорівна продовжила:

— Я бачила тебе того дня. У школі. Я пішла за тобою. Не зразу, трохи потім, і… — Її ніздрі ледь роздулися. — Чому ти втекла? Ти могла поговорити зі мною.

Руту це розізлило, вона мовчки мотнула головою: «Ні, блін, не могла. Я вас не знаю. Ви не Яків Демидович».

— Це через те, що ти не прийшла на ЗНО? Ти так засмутилася через екзамен? — Анна Чорнай немовби промацувала слова язиком перед тим, як їх вимовити. — Якщо не хочеш, не відповідай, просто… Ти ж усвідомлюєш, що якби я нагодилась до туалету хоч на мить пізніше, тебе б уже не…

— Це не через ЗНО, — відрубала Рута.

Жінка перевела погляд на столик із медикаментами збоку від ліжка.

— Добре. Я зрозуміла.

Вона не почала розпитувати і, затихнувши, мовчала, напевно, хвилину.

Рута зрештою не витримала:

— Чому ви прийшли?

Дівчина чекала на відповідь, однак Анна не розтуляла губ, натомість телющилася в неї з лячною наполегливістю в погляді. Руті стало моторошно — аж до мурашок по шкірі.

— Я хочу спати, — не витримала вона.

Медсестра підвелася та виступила з-за стійки в кутку палати, показуючи, що вчительці час піти. І тоді Анну прорвало:

— Руто, послухай, мені лише потрібно, щоб ти знала: я на твоєму боці, я завжди готова тебе підтримати й вислухати. Якщо раптом щось видасться тобі… е… неприйнятним, ти можеш прийти до мене, ми все обговоримо. Добре? Домовилися? Просто не роби дурниць.

Неприйнятним? Рута, не мигаючи, витріщалася на неї. Звідкілясь зринуло відчуття, що «дурниці», про які згадувала вчителька, не мають жодного стосунку до спроби самогубства.

— Не бійся, — натягнуто всміхнулася Анна. — Іноді треба висловити думки вголос, щоб вони набули чіткості.

Порожні слова безгучно падали на підлогу.

— Умгу, — буркнула Рута.

Вона не могла збагнути, чому Анна заявилася сюди, не тямила, чому вчителька дивилася на неї з незбагненною, неначе притуманеною цікавістю, й у відповідь позирала на неї з ледь стримуваною неприязню. Анна Ігорівна вдавала, ніби не помічає ворожості в її гострому погляді.

— Вийдіть з палати, — крижаним голосом наказала медсестра.

Руту охопило дивне відчуття незавершеності.

Анна Чорнай позадкувала до виходу.

— Я напишу тобі у Фейсбук, — сказала вона дівчині. — Ти ж є у Фейсбуці, так? Залишу свої номери — і мобільний, і домашній. Про всяк випадок. Телефонуй, коли хочеш. Будь-коли. Чуєш мене? І вдень, і вночі.

Коїлося щось геть незрозуміле, та зупиняти її на порозі було тупо, тож Рута тільки пригнічено кивнула.

У коридорі Анна Чорнай на мить затрималась і востаннє поглянула на дівчину. Рута побачила дивне світло в її очах, після чого жінка, зашурхотівши бахілами, зникла.

36

Have you ever felt the future is the past,

But you don’t know how?..

Iron Maiden, «Dream Of Mirrors», 2000[14]

За той тиждень, упродовж якого донька перебувала в реанімації, Аміна чотири рази зустрічалася із психологом, намагаючись з’ясувати для себе, як відтепер поводитися з Рутою. Психолог дещо передчасно виснувала, що дівчина могла страждати на депресію, яку батьки тривалий час не помічали, проте коли Аміна розповіла про доньку більш детально, визнала початкове припущення хибним.

І вона мала слушність — ані депресії, ані будь-яких інших психічних розладів у Рути не було. Дівчина пережила нервовий зрив, зумовлений винятково зовнішніми чинниками. Здатність опиратися цим чинникам є строго індивідуальною, тож крайню межу стресового навантаження, яке людина в змозі витримати, визначити непросто. Загалом вважають, що більш схильними до нервового зриву є ті, хто стикається із постійними труднощами, або ж відверті параноїки. Та за екстремальних умов навіть цілком упевнені в собі люди спроможні швидко дійти до межі. Рута не вирізнялася особливою впевненістю, але її зовнішність, начитаність і притаманна підлітковому вікові палка схильність до ідеалізації створювали ілюзію контролю над перебігом власного життя, і цілковита втрата цього контролю завдала нищівного удару її нервовій системі, спричинивши колосальний стрес. Тому частково причиною Рутиного вчинку став саме стрес, однак значно більшою мірою спроба самогубства була наслідком нещасливого збігу обставин. Аміна Статник не знала цього й не мала наміру розпитувати доньку, але якби під стелею туалету на другому поверсі старої школи не виявилося гаку або ж двері спортзали стояли замкнутими й дівчина не дістала б скакалку, вона врешті-решт заспокоїлася б і все минулося б.

Водночас зі спробами матері збагнути, як спілкуватися з донькою після невдалого суїциду, Рута прагнула виробити власне ставлення до того, що накоїла. Спонтанний учинок, несусвітня підліткова дурість — вона це все визнавала, та проблема була в іншому: ніхто інший не розумів, що вона усвідомила свою помилку. Рута припускала, що більшість близьких людей зрештою довідаються про її спробу повіситися, а отже, вибудовуватимуть спілкування з нею з огляду на цей факт. Суїцид сформує щось на кшталт розмитого тла до її біографії, тла, який ніхто явно не зауважуватиме, але який, поза всяким сумнівом, викривлятиме ставлення до неї. Як це виправити, вона не уявляла.

Згодом дівчина вирішила, що найкраще, напевно, взагалі не повертатися до того, що сталося. Викинути все з голови. Певна річ, спочатку їй не дуже вдавалося. Здебільшого навіть не вдавалося,