Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Услід за тактильними відчуттями помалу відновлювався контроль над тілом. За хвилину дівчина змогла мляво поворушити занімілим язиком. Затерпле піднебіння на дотик виявилося неначе картон, а горло зненацька охопило болем гіршим, ніж під час застуди. Щомиті той біль ставав дедалі сильнішим.

Наступними ожили пальці. Руки все ще нагадували протези, та Руті вдалося зім’яти пучками холодне простирадло. І ще вона відчула між пальцями щось продовгувате та гладеньке — чи то товстий дріт, чи то тонку пластикову трубку. Що ближче дівчині було до того, щоб розплющити очі, то дужче їй хотілося цю мить відтягнути. Вона лежала із заплющеними очима та прислухалася.

Простір довкола поволі наповнювався звуками — Руті немовби розкладало вуха після тривалого перебування під водою. Вона почула з-над голови розмірене попискування якихось апаратів, зліва та ззаду — ритмічний шум, що скидався на нескінченні скрушні зітхання. Потім розрізнила чийсь спокійний голос:

— …деструктивний панкреатит. Ферменти підшлункової залози самоперетравлюють, тобто роз’їдають саму залозу. Ні, ваша сестра зараз седована, ми забезпечуємо знеболення, нутритивну підтримку, крапаємо антибіотик, бо так чи так у черевній порожнині йдуть гнійні процеси, і ще октреотид, це інгібітор виділення ферментів підшлункової… Що?

Рута лише за тембром голосу, не вникаючи у слова, здогадалася, що говорить лікар. Її мати часто висловлювалася таким самим переконливо-розважливим, «я-точно-знаю-що-кажу» тоном. Чоловік правив далі:

— …препарати. Ми ввели транквілізатор та опіат для адаптації її до неінвазивної штучної вентиляції легень. Проблема в тому, що панкреатит ускладнився патологією легень — так званий гострий респіраторний дистрес синдром, і це… ну, це не дуже добре.

Нібито з глибини колодязя зринув інший, глухий і понурий, чоловічий голос:

— Які в неї шанси?

Лікар, не вагаючись:

— На сьогодні — п’ятдесят на п’ятдесят.

Інший голос запитав:

— Що це означає?

Зітхання.

— Що на цей момент у вашої сестри однакові шанси вижити та померти. Якби не набряк легень, шанси вижити були б трохи більші. Це все, що я можу поки що…

Рута із силою розліпила засохлу кірку на повіках. На одному з очей кірка лишилася й заважала бачити. Рута спробувала піднести ліву руку, щоби потерти око, коли звідкілясь із простору понад нею виплила симпатична дівчина в білому халаті та спинила її.

— Чш-ш-ш… Не треба, — перехопивши руку, медсестра стримано всміхнулася. — Все гаразд. — А тоді повернула голову та гукнула в той бік, звідки долинали голоси: — Тимофію Даниловичу, вона прокинулася.

Рута закліпала, женучи геть сизувату пелену, що туманила погляд, і роздивилася довкола. Стіни отруйно-зеленого кольору. На стелі — ряд продовгуватих діодних ламп, що заливали приміщення різким монохромним сяйвом. Ліворуч на лікарняному ліжку з високими ніжками на коліщатках лежала страшенно огрядна жінка. Її права рука безвольно звисала з краю постелі. Від неї тхнуло хворобою — запах аж досягав Рути, — а тіло обплітали дроти та прозорі пластикові трубки. У ногах ліжка, сховавши руки до кишень блідо-зеленої лікарської блузи, стояв худорлявий чоловік. Навпроти нього застигли опасистий коротун років тридцяти п’яти в заношених штанах і покошланому светрі та змарніла літня жінка у довгому, майже до п’ят платті. Обоє у бахілах і блакитних одноразових накидках. Жінка, обхопивши долонею шию, тупилася в товстуху на ліжку з таким виглядом, буцім боялася, що будь-який наступний вдих може стати для тієї останнім. Очі коротуна без упину бігали, час від часу він поглипував на лікаря так, начеб очікував від нього на ляпас.

Чоловік у лікарському костюмі озирнувся через плече, глянув спершу на Руту, а тоді на годинник на лівій руці. Брови на міліметр піднялися, губи витиснули безгучне: рано. Він кивнув медсестрі, мовляв, я зараз, після чого обернувся та щось швидко заговорив до коротуна й літньої жінки. Ті синхронно закивали.

Рута безуспішно спробувала ковтнути, потім відшукала очима обличчя медсестри та з хрипким присвистом видушила:

— Де я?

Дівчина відповіла:

— У відділенні інтенсивної терапії.

— Де?

— В реанімації.

Рута не встигла навіть здивуватися, як спогади каскадом ринули у свідомість. Так, ніби хтось пришвидшено прокрутив плівку у зворотний бік: оцинковане відро, що з гуркотом відкочується до стіни, — булькання води у зливному бачку — затхле повітря підсобки у шкільній спортзалі — розмашистий батьків ляпас — відсторонене обличчя Індії — пробудження на Пагорбі Слави…

Чоловік у блідо-зеленій лікарській блузі підійшов до її ліжка. Зблизька він виявився значно молодшим, аніж звіддалік — не старший як двадцять вісім, — майже непристойно молодий як на лікаря. Кучма русявого волосся, неначе бескид, нависала над широким лобом. Обличчя вузьке, нібито в ельфа, кутики губ підсмикнуті, через що здавалося, мовби він постійно всміхається. Чи принаймні ось-ось усміхнеться.

— Моє ім’я — Тимофій Русецький, я анестезіолог відділення інтенсивної терапії міської лікарні. Я чергував того дня, коли вас привезли. Як почуваєтеся?

Рута впізнала голос, який чула, поки лежала із заплющеними очима.

— Нормально.

— Горло не болить?

Біль у шиї пульсував у такт із ударами серця. Рута обережно кивнула.

— Болить.

— Це через інтубацію. Ви два дні дихали через трубку в трахеї. Це минеться. — Ладні всміхнутися губи залишалися підозріло нерухомими. — Пам’ятаєте, що з вами сталося?

Перед очима постала картина, як, прокрутившись у повітрі, вона намагається дістати ногою до батареї, і Рута ще раз кивнула.

— Ви припустилися помилки, — сказав анестезіолог.

Голос був серйозним, майже понурим, і трохи дисонував із неспокійним вигином губ і чіткими дужками обабіч рота. Думки поки що були млявими, неоформленими, тож Рута не усвідомлювала, що це просто риси обличчя такі, а насправді Тимофій Русецький не всміхається. Вона втупилася в ямочку на його підборідді та збагнула, що лікар має рацію — вона справжнісінька дурепа. Помилилася? Чорт забирай, ні! Це надто недоречне слово. Вона ж ледь не вбила себе! Руту несподівано пронизало нищівне розуміння крихкості життя — вона повела головою, ковзнула нажаханим поглядом по стінах, моніторах, обличчях медсестри й анестезіолога. Цього всього могло не бути! Отак просто: вона могла більше не прокинутися. Ніколи! Рута не уявляла, хто і як її врятував, але тієї миті неочікувано гостро осягнула, якою ідіоткою була і як сильно тепер хоче жити.

— Так, — прохрипіла вона, — я знаю.

Лікар нахилив до неї обличчя і, примружившись, перейшов на «ти»:

— Наступного разу роби це подалі від людських очей. Аби ніхто не зняв із петлі. — У щілинах його очей щось зблиснуло. — Ну або знайди підвищення, щоб під ногами було хоча б півтора метра. Такої висоти вистачить, аби миттєво зламати шию.

Дівчині знадобилося п’ять секунд, щоб цілком осягнути його слова. Вона здавлено