Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

наважилася втулити кілька слів у розмову й почала сміятися разом з усіма. І незважаючи на те, що вона не завжди здогадувалась, із чого дівчата регочуть, її сміх був таким нестримним і щирим, що зміг пробитися крізь сон. Дівчина лежала на спині під теплим травневим небом, яке поволі затягували хмари, і, торкаючись підборіддям плеча, посміювалася вві сні.

Тієї ночі це сталося востаннє. Попереду на Руту чекало ще чимало яскравих сновидінь — іноді аж занадто яскравих, — але вві сні вона більше не сміялася.

28

Рута безтурботно проспала до десятої ранку і, напевно, спала б іще щонайменше годину, якби її не розбудило віддалене погуркування грому.

Дівчина повільно випливла зі сну, однак очей не розплющувала, вижидаючи, поки у свідомості розсіються рештки сновидіння. Невдовзі гримнуло знову — цього разу ближче й гучніше, — і Рута, звівшись на лікті, роззирнулася. Вона добре пам’ятала події вчорашнього вечора, а тому не надто здивувалася, збагнувши, що прокинулась у траві неподалік сходів, що вели на вершину Пагорба Слави.

Попри ранню годину, страшенно парило. На заході над містом товклися важкі грозові хмари. Рута перевернулася на живіт, але з першого разу підвестися не змогла — залежала бік і тепер почувалася так, ніби у стравохід забили дерев’яний кілок. Зрештою дівчина встала й потягнулася. До горла підкотила звична ранкова нудота, і Рута, кривлячись, опустилася на п’яти. Натиснула пальцями на очні яблука й закліпала. Крізь розколину у свинцевих хмарах на заході, наче спис, вистромлювався яскравий промінь. Жорстке кусюче світло заливало обеліск і похмурі бронзові статуї на вершині пагорба оманливим сріблястим сяйвом. Промінь і хмари, що немовби намагалися його задушити, здавалися загрозливими у своїй несподіваній красі.

Чомусь засмоктало під ложечкою. Рута дістала телефон і втопила бокову кнопку. Екран залишився темним. Розрядився. Дівчина помітила біля своїх колін сивуватий кущ полину, сягнула до нього рукою, зірвала кілька білуватих суцвіть і, розтерши поміж пальцями, принюхалася. У ніздрі вдарили густі запаморочливі пахощі. Рута згадала батька, а тоді все разом навалилося на неї: вагітність, загибель Іллі, незвична холодність матері, сварка із сестрою. Та поза тим було щось іще. Щось важливіше. Рута тримала долоні складеними перед обличчям, вдихала гіркий запах полину й розуміла, що пекучий біль у нижній частині грудей нікуди не зникає. Навпаки — неспокій лише наростав. Вона почувалася так, неначе щось зависло над нею у повітрі, а вона цього чомусь не зауважує.

Це якась дурня, ну що може бути істотнішим за сварку з Індією?

Над дахами багатоповерхівок на заході кресонула горизонтальна блискавка, за кілька секунд до пагорба докотився грім, і тоді дівчина нарешті відірвала внутрішній погляд від спогадів і спрямувала його на реальний світ.

Четвер. Ранок. Вона на Пагорбі Слави. Після чого одне-єдине слово проклало шлях для вогню, що охопив її мозок: екзамен.

Рута скочила на ноги. Екзамен, чорт забирай!

Вона проспала ЗНО з української мови.

29

Рута бігла, як ніколи раніше в житті, — переборюючи млість, задихаючись, але й на йоту не сповільнюючись. У очах темніло, а на периферії зору проскакували сріблясті цятки. Понад багатоповерхівками, немовби намагаючись наздогнати дівчину, раз у раз спалахували сліпучо-білі блискавки, проте дощу поки що не було. Рута швидко дісталася перехрестя з вулицею Грушевського, не дивлячись по боках, перетнула пішохідний перехід, промчала двором і заскочила до свого під’їзду. Через хвилину, важко сапаючи, вивалилася з ліфта та кулею влетіла до квартири.

Обличчя палало, наче від опіку, злиплі пасма волосся приклеїлися до лоба та шиї, і щойно Рута зупинилася, піт заструменів іще дужче — вогка футболка обліпила розпашіле тіло. У коридорі, неначе чекаючи на неї, стояв Григір. Рута спробувала щось сказати, проте у здушеному спазмом сухому горлі лише заклекотало. Батько вдома, і це погано. Зрештою, назбиравши трохи слини, вона захекано пробелькотіла:

— К’тра г’дина?

Замість відповісти Григір глухо промовив убік:

— Вона тут.

Після чого нагнув голову так, ніби мав намір буцнути доньку лобом.

Рута скосила погляд на настінний годинник у кухні й похолола — майже половина одинадцятої. Наступної миті із зали з’явилась Аміна. Рутині очі розширилися ще дужче: мати також не пішла на роботу. Все було дуже, дуже погано.

— Екз’мен, — дівчина ніяк не могла віддихатися.

Григір посунув на неї. Його похмуре, сповнене люті обличчя здригалося, прискалені очі кольору насупленого перед дощем неба метали іскри. Рута щось відчула, вловила в тому погляді, й усередині неї почав зав’язуватися гарячий вузол. Вона похапцем скинула кеди та, протиснувшись попід стіною, перемістилася під захист матері. Дівчина інстинктивно відчувала, що буде краще, якщо між нею та батьком хтось стоятиме. Але мати відсторонилася. Руті довелося, відступаючи, зайти до зали.

Григір, не зупиняючись, насувався далі.

— Де ти була? — розгніваний погляд упирався в доньку з нечуваною силою.

Рута відчувала, ще трохи — і вона зомліє. Скронями, шиєю, спиною стікав піт.

— Пішла на Пагорб Слави й ненароком…

— Не бреши! — вибухнув Григір. — Де ти була?!

Рута не припиняла задкувати, аж поки краєм ока не помітила сестру. Страшенно бліда й невиспана, схожа на зламану ляльку, Інді сиділа в кутку дивана. Тіні під холодними очима чорніли, незгірш як хмари за вікном. Вона тримала на колінах книжку й уникала погляду на Руту, взагалі ніяк не реагувала, наче її та Григора не було в кімнаті. Повернувши голову до Індії, Рута не стрималася — її нижня губа затремтіла, і до краплин поту на щоках додалися сльози. Упродовж наступних кількох секунд дівчина у відчаї переводила погляд із сестри на матір, що застигла на порозі кімнати. Та що ж із ними не так? Вона проспала найважливіший екзамен у своєму житті, вони мали би підтримати її, а натомість… Чому? Чому вони такі чужі?

Григір напосідав, і Рута мусила відступати й далі. Вона зупинилася, тільки коли до вікна залишилося два кроки, й глянула батькові в обличчя. Його зіниці зменшилися до розміру шпилькових головок. Захищаючись, дівчина піднесла долоні до обличчя. У ніздрі вдарив гіркий запах полину, що ще не вивітрився з пальців, і Рута різко відсмикнула руки. Тієї миті спогад про те, яким колись був її батько, здавався недоречним і образливим. Вона несподівано збагнула, що вже давно замість запаху полину від нього віє пліснявою та гниттям.

— Не реви! — батьків голос хрипів, начеб він нещодавно одужав від грипу. — Кажи, де була!

Рута вже сказала і, не бачачи сенсу повторювати, просто дивилася йому в очі. Григір сприйняв її погляд за мовчазний