Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Рута примусила себе підвести голову й поглянути сестрі в очі. Їй вистачило клепки не ляпнути: про що? Зіниці Індії нагадували калюжі темряви посеред почервонілих від плачу білків. Рута подумки переконувала себе, що не повинна почуватися винною, та її щоки однаково спалахнули.

— Ти знала? — повторила Індія.

— Ні.

— Не бреши!

Інді скидалася на бліду ляльку, що виглядає з дна колодязя. Рута потупилася та вдихнула так, ніби збиралася пірнути по неї.

— Я кажу правду.

Старша сестра надривно засопіла. Кілька довжелезних секунд панувала тиша, Рута весь цей час не дихала, та зрештою, не стримавшись, обізвалася. Вона мусила говорити просто для того, щоб не задихнутися.

— Я не знала. — Вона підняла руки, наче людина, що здається. — Присягаюся, не знала. Звідки я могла…

Краще вже було мовчати. Інді розлючено перебила її:

— Коли ти побачила відео? Ти ж бачила його, так?

Рута відповіла до того, як зрозуміла, до чого хилить сестра:

— Сьогодні вранці. Коли була в школі. Мені показала…

— І ти не впізнала машину?

Рута хотіла підвестись (їй не подобалося дивитися на сестру знизу вгору), проте не наважилася.

— Впізнала, — неохоче визнала вона.

Індія схлипнула, притулила долоню до рота.

— До тебе приходив слідчий, — проштовхнула крізь пальці вона.

Рута не була певна, що правильно почула запитання, але про всяк випадок відповіла:

— Так.

І відразу відчула, як сестра напружилася, начеб летіла на санках із крутої гірки та приготувалася до несильного удару біля її підніжжя.

— Що він запитував?

Отже, Гайдаш таки розповів. Рута опустила голову. Було боляче витримувати погляд очі в очі.

— Не мовчи, — хрипнула Інді. По щоках скотилися сльози. — І дивися на мене.

Рута не могла витиснути із себе жодного слова. Сестра зробила це замість неї:

— Він запитував, чи були ви разом того дня, коли… — Індія зненацька гучно кавкнула, як людина, що вдавилася й ось-ось почне задихатися, — коли загинув Ілля, так?

Відчуття, нібито повітря перетворилося на скло, повернулося. Рута неохоче кивнула.

— Що ти йому відповіла? — Інді важко дихала.

До Рути остаточно дійшло, який усе це має вигляд в очах сестри, і вона зблідла, зблідла так, що побіліли навіть очі.

— Ні, Інді, ні! Ти не зрозуміла! Я не намагалася його захистити!

Індія немовби відкотилася кудись усередину себе.

— Тоді чому ти сказала, що він був із тобою?

— Я не сказала… Тобто я ненавмисно!

— Не можу повірити. — Сльози прокладали шлях крізь товстий шар тоналки, залишаючи на щоках сірі сліди. — Чому?

— Він попросив мене, але послухай, вислухай мене, коли він просив, я ще нічого не знала, він просто… ну, я прокрутила відео, лише коли інспектор пішов, — через хвилювання Рута сплутала слідчого з інспектором, — я не знала, що це Лара, я ніколи не змогла б…

— Ну то й що?! — голос Індії зірвався. — Ти ж упізнала машину, ти сама щойно про це сказала! Чому ти не наздогнала слідчого, коли усвідомила, що твій Лара вбивця? Чому не зателефонувала до поліції?! У тебе був цілий день! Чому ти просто сиділа тут і нічого не робила?! Чому не зателефонувала й не розповіла мені?!

Інді похлинулася. Її почало нещадно трусити, проте дівчина з останніх сил тримала голову рівно. Аміна підступила до неї та поклала долоню на спину. Рута безпорадно кліпала, у відчаї чекаючи, що мати втрутиться, спробує їх помирити, однак Аміна мовчала.

— Стільки років ти… ти… я вважала тебе найважливішою людиною в моєму житті, а ти… — Інді заплющилася. За кілька секунд, вирівнявши дихання, відвела руки від обличчя та прохрипіла: — Він скористався тобою й покинув, він познущався з тебе, він убив Іллю, але ти стала на його бік! Чому? СКАЖИ МЕНІ ЧОМУ?!

— Тихше, — озвалася з-за спини Аміна. — Тихше…

Гаряча грудка в горлі не дала Руті відповісти, і, мабуть, на краще. Вона хотіла пояснити, що її слова Гайдашеві нічого не означають, адже слідчий підловив її на брехні, що Лара на той час уже повідомив поліції, нібито його машину вкрали в ніч із суботи на неділю, а Рута стверджувала, що він до неї приїхав, а отже, слідчий знав, що Рута бреше, і, відповідно, розумів, що саме Лара був за кермом, коли збив Іллю, хай там що Рута сплітала. Але яке це мало значення?.. Невимовлені слова, наче каміння, тягли дівчину на дно.

Сестра відкарбувала:

— Відтепер… ти для мене… ніхто.

І на тому все — Інді остаточно виснажилася. Її плечі опустились, обличчя спотворила гримаса, і дівчина розплакалася. Аміна розвернула доньку до себе та обійняла, проте Інді швидко випручалась і вибігла з кімнати.

Рута воліла провалитися під землю. Вона так скулилася, що не помітила, як мати вийшла із зали. Тільки підвівши голову, усвідомила, що Аміна зникла, після чого увагу привернув шум, що долинав з кімнати. Схоже, Інді, ревно плачучи, порпалася в шафі. Рута, прислухавшись, почула, як мати запитала: що ти робиш? Інді не відповіла. Аміна запитала щось іще, і тоді Інді вигукнула, що не хоче тут залишатися та збирається до Тернополя. У відповідь мати заговорила так швидко, що Руті не вдавалося розібрати слів.

Потім квартиру затопила тиша. Дівчина обхопила голову руками й зігнулася, ледь не торкаючись лобом колін.

Із заціпеніння її вивів сповнений холодного презирства голос батька:

— Чого розсілася?

Рута випросталася. Григір стояв у коридорі та спопеляв її очима.

— Іди до неї. Говори. Проси вибачення.

Безглузда порада. Доречніше було б дати Інді час перекипіти й угамуватися. На жаль, розуміння внутрішнього світу доньок було вмінням, якого Григір Статник ніколи не мав.

Дівчина не ворухнулась, і тоді батько підвищив голос:

— Ти оглухла?

Рута кинула на нього зболений погляд, підвелася та попленталася до своєї кімнати.

Інді, обхопивши себе руками, сиділа на ліжку. На підлозі лежав порожній наплічник. Аміна обіймала доньку та щось заспокійливо шепотіла їй на вухо. Помітивши Руту на порозі, Інді підвела голову, відкинула материну руку й заволала:

— Вона мені більше не сестра! — Через ридання голос став якимось фрагментованим, схожим на гортанне квоктання. Дівчина немовби видзьобувала слова з хаотичного розсипу в голові. — Я не хочу її бачити! Не хочу бути з нею під одним дахом!

Рутині очі наповнилися слізьми.

— Інді, пробач… — слова застрягали в напружених голосових зв’язках, — пробач мені.

Інді тільки голосніше заридала.

Аміна зміряла молодшу доньку крижаним поглядом.

— Зникни.

Рута вирячилася.

— Мам… — жалібно мекнула вона.

— Забирайся звідси! — наказала мати жорстким голосом.

Аміна ще ніколи так не говорила з нею, і усвідомлення цього ненадовго заволокло їх усіх липкою тишею. І тоді на зміну болю почав протискатися страх.