Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

В одному з бачків безперервно шуміла вода.

Рута продовжувала тримати смартфон у руці. Темний екран відбивався в осклянілих очах, однак вона дивилася повз нього. Навіть якби телефон працював, що з того? Кому вона зібралася телефонувати? Інді? Іванці? Ларі? Зненацька дівчина усвідомила, що в цілому світі немає жодної людини, якій би вона могла зателефонувати.

Рута прилаштувала телефон на підвіконня, знову приклала руки до грудей і втупилась у вікно. Дрібний дощ сіявся з непривітного неба й випаровувався, не долітаючи до землі.

— Що тепер робити? — прошепотіла вона до мутнуватого відображення і, злякавшись порожнечі у власних очах, відсахнулася.

Потім у голові щось ніби розкололося і з надщербленої свідомості вихлюпнулися найобразливіші слова, які вона почула за останні дні.

(шльондра!.. худоба невдячна!..)

(ти тепер без дозволу не вийдеш із квартири!)

(заткнися!)

(перевдягнися!)

(від тебе смердить!)

(забирайся звідси!)

(відтепер… ти для мене… ніхто)

Рута опустила голову і ревно заплакала — так гірко й розпачливо, що незрозуміло було, коли ковтала повітря.

Спливла хвилина, не більше, і ридання різко вщухли, нібито хтось прикрутив до нуля регулятор гучності. Дощ припустив, і Рута, не повертаючись до вікна, прислухалася до ритмічного перестуку крапель об шибку. Колись вона любила дощ, вважала, що немає нічого більш заспокійливого за його шурхіт, особливо коли сидиш під теплою ковдрою з книжкою в руках. Тепер же звук здавався порожнім. Усе довкола стало прісним. Чомусь пригадалося обличчя Індії, після чого мозок обпалила небезпечна думка: відтепер усе буде таким. Чорно-білим. Беззмістовним. І пустим.

Що робити?

Нічого. Вона вже нічого не може вдіяти.

Задерши голову, дівчина уважно вивчила поглядом стелю, відшукала те, що її цікавило, після чого очі затуманились, як у дитини.

Стерши зі щік сльози, Рута вийшла з туалету. Ступала обережно, неначе боялася, що хтось може простежити за нею й за її рухами здогадатися про наміри. Перетнувши коридор, дівчина зазирнула до спортзали та обвела її настороженим поглядом. Ряд шведських стінок, гімнастичні козли та мати, сітка з баскетбольними м’ячами в дальньому куті. Прислухалася. Тихо. Схоже, у залі нікого немає. Сховавши голову між пліч, Рута прокралася вздовж стіни до підсобки та смикнула ручку на себе. Підсобка виявилася незамкненою — двері зі стогоном розчинилися, випускаючи їй в обличчя сперте повітря.

В’язка скакалок лежала на лаві попід старезною чавунною батареєю. Рута нахилилася й витягла з оберемка нейлонову скакалку ядуче-зеленого кольору, якій не вистачало ручки на одному з кінців. Згорнула її, затиснула в руці та швидко вислизнула зі спортзали.

Так само ледь не навшпиньки дівчина повернулася до туалету. Знову задерла голову й поглянула на сталевий гак, що стирчав зі стелі приблизно за метр від вікна.

Вона ніколи не розуміла самовбивць. Не те щоб часто над цим замислювалася, просто не розуміла людей, які знаходять більше сенсу в смерті, аніж у житті. Не розуміла дотепер. Тієї миті Рута несподівано усвідомила, що людина, яка вирішує вкоротити собі життя, не шукає сенсу взагалі. Тієї миті вона збагнула, що самовбивство — це не знищення себе, це радше спосіб знищити безжальний світ, який її не потребує, в якому вона більше нікому не потрібна.

Сльози висохли, проте погляд досі немовби туманило. Тремтячими руками по центру скакалки Рута зав’язала невеликий подвійний вузол, потім на вільному кінці нейлонового шнура скрутила зашморг. Достатньо великий, аби просунути в нього голову.

У кутку під умивальником стояло оцинковане відро. Рута взяла його, перекинула догори дном і поставила під гаком. Кілька секунд тупилася в порожнечу, після чого вилізла на підвіконня, схопилася за стояк системи опалення і, балансуючи на одній нозі, спробувала накинути зав’язаний по центру скакалки вузлик на гак.

За третім разом їй це вдалося.

Рута зіскочила з підвіконня. Петля розгойдувалася просто над її головою.

Погляд іще більше затуманився. У свідомості все повільно розсипалося на шматки.

Дівчина піднялася на відро, відгорнула волосся, зіп’ялася навшпиньки та просунула голову в зашморг. Вона не знала, чи правильно відміряла довжину — поки балансувала на кінчиках пальців, петля вільно лежала на шиї. Проскочила думка, чи не зав’язано вузол надто низько, тож, навіть відкинувши відро з-під ніг, вона досягатиме підлоги. Рута раптом виразно уявила, як стовбичитиме на пальцях з нейлоновою удавкою під нижньою щелепою, аж поки хтось не зайде до туалету й не звільнить її. Можливо, в глибині душі вона саме на це й сподівалася. Можливо, початковий план був не покінчити з життям, а просто всіх налякати. І щойно така думка зринула в мозку, за нею з’явилася наступна: то, може, взагалі не варто? Вистачило б трохи порізати вени чи щось таке. Та вже за мить у вухах знову пролунав сплюснутий від ненависті голос сестри…

(відтепер… ти для мене… ніхто)

…і Рута щосили відштовхнула ногами відро.

Довжина виявилась акурат такою, як треба. Вузол зашморгу опинився над потилицею, нейлонова мотузка підперла щитоподібний хрящ, і під’язикова кістка закрила вхід у дихальні шляхи. Рутине обличчя спотворила гримаса, із перетиснутої горлянки вирвалося моторошне хрипіння. За мікроскопічну частку секунди вона осягнула, що накоїла, тіло пронизав дикий жах, але було вже пізно. Всі речі неначе стали навиворіт і засяяли холодним білим світлом. Рута заметляла ногами й інстинктивно схопилася за скакалку, намагаючись впихнути пальці під зашморг. Пальці ніг не діставали до підлоги якийсь сантиметр. Рута відчайдушно звивалася, даремно шукаючи, на що б спертися. Дівчина прокрутилася обличчям до вікна та спробувала зачепитися ступнями за батарею, проте не дотяглася.

Скакалка зрештою врізалася в шию так глибоко, що хрипіння урвалося. Рутині зіниці розширились, обличчя посиніло. Після кількох агональних дихальних рухів тіло засмикалося в судомах. Руки опустилися, ноги більше не намацували опори — лише дрібно подриґували. Конвульсії не вщухали, і за півхвилини по тому настала повна зупинка дихання.

Після цього Рута не змогла б вдихнути, навіть якби скакалка обірвалася.

31

Don’t know why I feel this way, have I dreamt this time, this place?

Something vivid comes again into my mind.

And I think I’ve seen your face, seen this room, been in this place,

Something vivid comes again into my mind.

Iron Maiden, «Dream Of Mirrors», 2000[12]

Свідомість поверталася дуже неохоче. Насамперед Рута відчула, що лежить на чомусь холодному, незручному й під легеньким