Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

поглядом катетер у руці, після чого перевела його на батька. Григір зосереджено споглядав витіюватий візерунок на керамічній плитці, що встеляла підлогу палати. І німував, певна річ. Не те щоб Рута сподівалася щось почути, просто… він же навіть не привітався.

— Я сьогодні чергую й буду до тебе навідуватися. Хоча б раз на годину, якщо тобі не… — говорячи, Аміна пришвидшувалася, ніби намагалася втиснути в обмежений проміжок часу задану кількість слів, — якщо ти не проти, звісно.

Григір так і не підвів голови, і Рута, зиркнувши на матір, кивнула.

— Я принесла поїсти. Є апельсини. Дуже солодкі. Такі, як ти любиш, — мова стала геть плутаною. — Поклала на сестринському посту.

Ще один кивок.

— І якщо раптом тобі щось знадобиться, не соромся, кажи Тимофію, він зателефонує, і я відразу прийду.

Рута спрямувала колючий погляд на Русецького — молодий анестезіолог, заклавши руки за спину, стовбичив оддалік, — але нічого не промовила.

Хвилину по тому вони німували. Зовні неначе дивились одна на одну, а насправді кожна думала про своє. Зрештою Рута вирішила запитати про Індію. Вона почала:

— Мам, а… — і відразу затнулася.

— Що? — Донька говорила так тихо, що Аміна мусила нахилитися до неї.

Рута, втупившись у порожнечу, безшумно поворушила губами. Який сенс запитувати? Інді не прийшла. Крапка. Що тут незрозумілого? Вирішивши, що лише засмутить матір, Рута бовкнула перше, що спало на гадку:

— Довго мене тут триматимуть?

Аміна, якщо й відчула, що донька на ходу підмінила запитання, вдала, що не зрозуміла, і скоса глипнула на Русецького.

— Зараз усе в нормі. — Лікар повів головою, ніби розминав шию. — Але в тому разі, якщо тканини мозку зазнали аноксичних[13] ушкоджень, є ризик виникнення ускладнень. Я не в змозі цього передбачити, відповідно, не дам ніяких гарантій, тому ще десь тиждень ваша донька пробуде під наглядом.

— Тиждень? — кліпнула Рута. — В реанімації?

Русецький незворушно кивнув.

Аміна повернула обличчя до доньки.

— Усе гаразд. Це не так довго, як здається.

— Я хочу додому, — прошепотіла дівчина.

— Я буду поруч. — Уперше за весь час розмови материн погляд потеплішав. — Не хвилюйся.

Зиркнувши на годинник, анестезіолог додав:

— Також до вас завтра прийде психіатр.

Рута вперто випнула губу.

— Мені не потрібен психіатр.

— Руто… — м’яко зауважила Аміна.

— Ніхто не стверджує, що він вам потрібен, але такі правила. Особливо зважаючи на те, в якому стані ви сюди потрапили.

Дівчина глянула йому просто в очі.

— Я втнула дурницю, я це усвідомлюю, цього не повториться.

Русецький відвів погляд і стиха буркнув:

— Ось психіатру про це й розповісте.

33

Після того як Аміна з Григором пішли, Рута якийсь час похнюплено тупилася в стіну палати. Думала про те, що довелося зазнати батькам, а ще — про Індію. І це насправді гнітило найдужче: сестра не провідала її. Руті було важко змиритись із цим. Ну як можна бути такою жорстокою? Вона ж ледь не вбила себе. Що ще вона має вчинити, щоб сестра її пробачила? Дівчина згадала Іллю та здригнулася. Якщо після аварії його доправили до міської лікарні, то найбільш імовірно, що лікарі боролися за його життя саме в цій палаті. Хтозна, чи й не на ліжку, де лежить зараз вона.

Такі думки страшенно виснажували, і невдовзі Рута, зручніше вмостившись на ліжку, закуняла.

34

Коли вона знову розплющила очі, довкола панувала безпросвітна пітьма. Дівчина кілька разів стривожено кліпнула й повільно повела головою. Темрява була непроглядною та густою, заледве не відчутною на дотик. Піднявши руку, Рута повільно наближала долоню до обличчя й бачила пальці, лише коли ті опинялися за кілька сантиметрів од носа. Вона пригадувала, що в палаті не було вікон; поміркувавши, вирішила, що настала ніч і медсестри вимкнули світло у відділенні, а тому хвилюватися нічого, та вже за мить у голові щось наче клацнуло. Рута всім тілом подалася ліворуч — туди, де мала б лежати товстуха, — і прислухалася. Тихо. Її серце кілька разів тривожно бухнуло, а у вухах зародився нервовий гул. Щось не так. Страх холодною змією поповз у нутрощі. Чому так тихо? Рута пам’ятала напівпрозору маску на обличчі хворої жінки (товстуху було під’єднано до апарата штучної вентиляції легень), тобто навіть якби та міцно спала, Рута мала б чути шум компресора, який…

І тут дівчина смикнулася.

Компресор. Апарат штучного дихання. Монітори. Чому нічого цього не чути?

Спершись на лікоть, Рута сягнула рукою за спину, щось налапала — метал обпік холодом пальці — й інстинктивно відсмикнула руку. Монітори стояли на місці, проте жоден із них не працював. Рута наморщила лоба. Зникло світло? Ні, певна річ, ні! У відділенні інтенсивної терапії перебувають пацієнти, які потребують цілодобового догляду, а отже, тут за жодних умов не повинні вимикати освітлення.

Допомігши собі руками, Рута сіла на ліжку й напружено прислухалася. Щось сталося. Перебої в електропостачанні? Можливо. Проте це реанімація, мають же бути якісь резервні джерела живлення — генератори чи щось таке. Крім того, вона мусила б почути хоча б щось — розмови медперсоналу, кроки, що-небудь. Її не могли залишити в реанімації саму!

«Ей», — боязко покликала дівчина.

Звідтіля, де був вхід до палати, долинуло моторошне відлуння. Спиною пробіглися мурашки, і Рута скулилася. У голові проскочила напівбожевільна думка: а що, як вона не в палаті? Раптом, поки вона спала, її… Якби не страх, дівчина зараз розсміялася б. Її що? Перетягли до підвалу?

«Тут хтось є? — погукала Рута стиха, підсвідомо остерігаючись привернути увагу чогось, що могло чигати на неї в темряві. — Що сталося?»

Тиша.

Почекавши трохи, дівчина спустила ноги з ліжка та зісковзнула на підлогу. Наступної миті її затопила суміш відрази та полегшення. Рута зморщила носа, бо голі ступні занурилися в шар сухого пилу, й водночас зраділа, збагнувши нарешті, що відбувається. Вона вві сні. Це все не по-справжньому. Вона спить і бачить сновидіння другого типу.

Чи принаймні так їй здається.

Щоби переконатися, вона мусить вибратися з приміщення назовні. Хоча б вийти до вікна, щоб подивитися на небо.

Якийсь час Рута не рухалася. Вона, як і раніше, майже нічого довкола не розрізняла, але завдяки тому, що очі призвичаїлися до пітьми, помітила слабке зеленкувате світло в тому боці, де мав би бути вихід з палати. Рута потрусила ступнями, збиваючи налиплий пил, після чого навпомацки попрямувала до виходу.

Буквально через кілька кроків вона наштовхнулась на маніпуляційний столик. Підлогою з оглушливим гуркотом розсипалися сталеві інструменти, і Рутине серце ледь не продовбало