Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

того як сестра поїхала на навчання і їхня спільна кімната перейшла в одноосібне володіння Руті (до того сестри ділили кімнату, проте спала Рута на дивані в залі). Після від’їзду старшої доньки Аміна вирішила зробити в дитячій ремонт, і Рута пригадувала, як спочатку зраділа. В якомусь підлітковому серіалі вона надивилася кімнату з чорними стінами й натякнула матері, що була б дуже не проти, якби вони з татом зважилися на щось подібне. Темні стіни, темні меблі, темна постільна білизна. Рута вже уявляла, як хизуватиметься цією крутизною перед Іванкою Бадалян, однак батьки не стали її й слухати. Аміна, попри те що шпаклювання могло обійтися дорожче, була не проти відмовитися від шпалер, проте Григір, коли почув про фарбування стін у чорний, зміряв дочку таким поглядом, наче вона була несповна розуму, а за тиждень приволік додому п’ять рулонів тиснених шпалер такого кольору, ніби вони вже вилиняли на сонці, і з візерунком таким нудним і вбогим, що від самого позирку на нього Руту хилило на сон.

Напевно, дівчина перебувала в стані, який сприяв зацикленню, бо, спохмурнівши, не змогла викинути цю історію з голови. Особливо яскравими були спогади про день, коли вона, Аміна та Григір поверталися до Рівного після того, як відвезли Індію до Тернополя. Дорогою додому Аміна запропонувала заскочити на ринок і всім разом обрати шпалери. Рута пам’ятала, як шалено калатало її серце, коли вона, переминаючись з ноги на ногу неподалік входу до речового ринку, збиралася на силах, щоб сказати матері, що вона проти шпалер. Пам’ятала спершу насмішкуватий, потім презирливий і зрештою розлючений погляд батька. Пам’ятала, як зневажала себе через те, що не наважилася.

Заплющивши очі, Рута длубала пальцем ненависні шпалери, аж поки не впала в неспокійне забуття…

37

…і перенеслася в той самий день, про який думала перед тим, як заснути.

Ранній ранок останньої неділі серпня 2016-го. Статники всією сім’єю збиралися до Тернополя.

Сонце зійшло півгодини тому. То була ідея Григора — вирушити якнайраніше, щоб хоча б дорогою вперед не знемагати від спеки, але глибока вранішня блакить зникала просто на очах, небо, неначеб розжарюючись, швидко набувало білуватого відтінку, і Рута, навіть не дивлячись на батька, відчувала, як наростає його роздратування. Весь попередній тиждень Інді перебувала в стані хворобливого піднесення та цілими днями тільки й торочила про переїзд і життя в Тернополі. Напередодні вони з матір’ю півдня вантажили до багажника батькової «мазди» посуд, одяг, постіль і купу всілякого дріб’язку, що міг знадобитися Індії, а тепер похапцем перевіряли, чи нічого не забули.

Попри те що у сновидіннях першого типу Рута була безтілесним спостерігачем, вона частіше не усвідомлювала, ніж усвідомлювала, що спить. Але цього разу дівчина з першої миті осягнула суть того, що відбувалося. Вона немовби зависла над подвір’ям неподалік входу до під’їзду — бачила сестру та маму, котрі, посхилявшись над відчиненим багажником, копирсалися в сумках, бачила батька, який, склавши за спиною руки, невдоволено розглядав безхмарне небо, бачила себе чотирнадцятирічну, зі смартфоном у руках на задньому сидінні за місцем водія, трохи сердиту через те, що підняли так рано, — та розуміла, що перед нею, начебто в записі, розгортаються події того дня, коли батьки відвозили Індію до Тернополя.

Зрештою Григір, стримуючи незадоволення, покликав дружину — реально здавалося, що вона готувала Індію до виходу у відкритий космос, — Аміна у відповідь зміряла чоловіка докірливим поглядом, одначе багажник зачинила. Невдовзі по сьомій ранку Статники нарешті розсілися та рушили.

До Тернополя дісталися за дві години, але ще майже сорок хвилин кружляли містом, шукаючи гуртожиток — Григір відмовлявся скористатися навігатором. О десятій Інді заселилася, після чого вони всією сім’єю поснідали в ресторані «Два гуся», що на бульварі Шевченка. О чверть по одинадцятій Рута, Аміна та Григір поїхали назад до Рівного.

Сонце несамовито пекло. Опівдні температура перевалила позначку тридцять п’ять градусів (це в тіні), і з укритих лісом пагорбів за Кременцем потягло важким смолянистим духом. Григір мовчав, посоловілим поглядом тупився в дорогу й чомусь уперто не вмикав кондиціонер, опустивши до упору обидві передні шибки. Йому та матері було нормально — струмені лише трохи їх зачіпали, — та позаду, де сиділа Рута, потоки повітря сходилися, хльоскали з усіх боків і нещадно куйовдили дівчині волосся. Чотирнадцятирічна Рута сердилася, проте мовчала. Якийсь час намагалася розрівнювати волосся, а згодом змирилася. На під’їзді до Дубна дівчина мала такий вигляд, ніби напнула на голову випрану в пралці перуку.

Коли до Рівного залишилося менше ніж тридцять кілометрів, Аміна завела мову про ремонт у найменшій кімнаті. Григір скривився — у таку спеку не хотілося навіть думати, не те що кудись іти. Аміна нагадала, що попередній ремонт вони робили ще 2008-го. Рута — не та, що вві сні, а та, яка немовби перебувала понад сном і спостерігала за всім збоку, — пригадала вицвілі на сонці допотопні шпалери з дивними повторюваними візерунками, що звіддалік, коли не приглядатися, чимось нагадували радянський герб. Уторопавши, що вибирати таки доведеться — як не сьогодні, то якого-небудь іншого дня, — Григір нехотячи погодився і, діставшись до Рівного, повернув до речового ринку.

Вони поставили «мазду» у дворах за Обласною філармонією й пішки попростували на вулицю Замкову. Розм’яклий на сонці асфальт буквально розпливався під ногами. Дівчина понуро плелася за батьками. Коли до входу в ринок залишилося півтори сотні метрів, Григір озвався:

«Треба брати якісь світліші, — промовляв він нібито сам до себе. — У неї сонячний бік, темні вигорять швидко, і буде помітно. Але й не надто світлі. Бо на них буде видно пилюку. Бруднитимуться дуже, а ми ж не думаємо щороку переклеювати в дитячій шпалери, так?»

Григір скоса зиркнув на доньку. На губах грала усмішка. Рута, що стежила за сном, пам’ятала кожне його слово, однак того погляду раніше не бачила. Вона лише зараз, уві сні, зауважила, як батько демонстративно наголосив слово «шпалери». Він знав, що донька просила Аміну пофарбувати стіни в чорне, знав, що вона не наважиться перечити, і впивався її мовчазними стражданнями. Рута розлютилася. Ось воно — усе почалося ще тоді. Вже тоді Григір тиснув на неї, прискіпувався, принижував. А вона мовчала. Рута перевела погляд на чотирнадцятирічну себе, спробувала пригадати, що тієї миті думала, проте її відволікла Аміна. Зиркнувши через плече на доньку, мати сказала: «Купимо ті, які їй сподобаються».

Цю фразу Рута також пам’ятала, але тепер розуміла, що це неправда. Пусті слова. Нікого насправді не цікавила її думка. Того