Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

слухала, вилетіла на Соборну й щодуху помчала на схід. Вона зупинилася, лише діставшись Театральної площі. Рута вся пашіла, спиною та з-під пахв стікали струмки поту. Крізь тонку підошву босоніжок відчувалося тепло розпеченої бруківки. Вона стояла перед драмтеатром, віддихувалася й думала, що за відчуттями все так, нібито вона перенеслася у сновидіння другого типу. Ось тільки місто було нормальним — розчавленим спекою, але живим. Безперестану нагадуючи собі, що все це не насправді, вона в сні, Рута звернула з головної вулиці й дворами подалася до Палацу дітей та молоді. У парку вона витяглася на траві в затінку під осикою та провалялася там, доки не почало збиратися на дощ.

О пів на шосту вечора Рута повернулася додому. Григір лежав на дивані з газетою й навіть оком не повів у її бік. Дівчина навшпиньки прослизнула до своєї кімнати і вже хотіла зачинити двері, коли раптом дещо помітила. На підлозі під радіатором системи опалення вишикувалися в ряд чотири літрові банки чорної фарби «Tikkurila Black».

Коли до кімнати зайшла Аміна, Рута все ще стояла, вирячившись на стильні матово-чорні відерця з металевими ручками, неначе то були артефакти позаземної цивілізації. Дівчина так розчулилася, що не змогла навіть подякувати й лише кліпала, немовби набравши в рот води.

Мати захопила із собою ноутбук. Сіла на ліжко і, поплескавши долонею по ковдрі, запросила доньку присісти поруч. Рута з ногами вибралася на ліжко, після чого до пізнього вечора вони з Аміною нишпорили Інтернетом, обираючи нові меблі, вирішуючи, як краще розпланувати освітлення, та мляво сперечаючись, якого кольору робити стелю.

38

Сподівання на те, що сон принесе полегшення, виявилися марними. Рута проспала майже до півдня, однак першим, що відчула після пробудження, стала добре знайома нудота, яка неприємно лоскотала горло. Намагаючись не звертати увагу на присмак жовчі в сухому роті, дівчина лягла на спину. Розплющувати очі не квапилася. Лише дочекавшись, коли тепла грудка відкотиться вниз стравоходом, Рута трошки підняла повіку на лівому оці.

Крізь горизонтальні пера жалюзі проникали немічні тремтливі промені. Кілька з них падали на підвіконня, інші прослизали повз і тягнулися далі, проте… чомусь видалися Руті не такими, як зазвичай. Густішими й немовби брудними. Дівчина напіврозліпила праве око та повернула голову до вікна. Жоден із променів не досягав підлоги. Щось неначе розчиняло, розчавлювало їх у повітрі. Рута повністю розплющила очі, й тієї самої миті її підкинуло над ліжком, наче пружинами. Вона сіла, притиснула коліна до грудей і нажахано закрутила головою.

Стіни.

Чорнота від підлоги до стелі.

Ось чому промені здавалися інакшими — чорна фарба всмоктувала в себе світло, що сіялося крізь вікно.

Відштовхуючись ногами, Рута сунулася ліжком, доки не вперлась у спинку в узголів’ї, а тоді виставила перед собою руки, ніби намагалася відштовхнути чорноту. Секунд п’ять вона надсадно сопіла, марно намагаючись наситити киснем захололу кров, а потім налякано скрикнула:

— Ма-а-ам!

Аміна була вдома, щось робила у ванній, тож двері Рутиної спальні розчахнулися практично миттєво.

— Що таке? — Материні очі занепокоєно пробіглися кімнатою й зупинились на дівчині. — Що?

Рута кивком голови вказала на найближчу до себе стіну. Аміна її не зрозуміла і, зайшовши до кімнати, зупинилася біля ліжка.

— Щось наснилося?

Напевно, чверть хвилини Рута тупилася в порожнечу, доки звела на матір настраханий погляд і тремтячим голосом прошепотіла:

— Стіни… — Дівчина скоса глипнула на стіну, під якою стояло ліжко, і майже відразу, начеб обпікшись, відсмикнула погляд.

Аміна обережно, мовби боялася побачити велетенського павука, повела головою в той бік, куди дивилася донька.

— Що стіни?

Рута не вірила в те, що чує.

— Вони чорні, мам.

— Так, вони чорні, і що?

— Ще вчора тут були шпалери. — Дівчина продовжувала шепотіти, нібито боялася, що від звуку її голосу кімната оживе та почне звужуватися довкола неї.

Мати повільно — дуже повільно — похитала головою. Її проникливий погляд застиг.

— Тут не було шпалер уже три роки.

Тієї миті Руті здалося, що грудка з жовчю, яка підпирала горло, луснула, й пекуча рідина потекла легенями, роз’їдаючи артерії, трахеї та бронхи. Серце несамовито калатало, дівчині бракло повітря, одначе вона намагалася дихати неглибоко, нечутно, щоб не виказувати свого хвилювання. Рута здавлено промовила:

— Огидні блакитні шпалери із сірим геометричним візерунком.

Аміна заперечно мотнула головою.

— Ні. Я не розумію, про що ти говориш.

Майже хвилину по тому обоє мовчали. За цей час Рута помітила, що зникли не лише шпалери. Шафа для одягу стала інакшою, колір панелей був не кремовий, а сірий із глянсово-білими вставками.

— Як? — розгублено видушила Рута.

— Що як? — Мати нервово перебирала пальцями край халата.

— Ви пофарбували їх за ніч?

Збагнувши, що бовкнула дурницю, Рута прикусила губу.

— Не розумію, про що ти, — голос Аміни усе ще був спокійним, ось тільки очі зрадливо сіпалися. — Ти сама їх фарбувала!

Рута не відступалася:

— Коли?

— Ти забула?

— Коли?

— Три роки тому.

Упершись підборіддям у коліна, Рута опустила погляд. Мати підступила ближче, але на ліжко не сіла.

— Руто, послухай. Я не хотіла казати про це вчора, але я думаю, тобі потрібно…

Дівчина за самим лише тоном здогадалася, до чого вона хилить, і різко скинула голову.

— Ма, все гаразд. Я… — провела долонею по волоссі. Хотіла всміхнутися, та вчасно збагнула, що краще не варто, і, обхопивши коліна руками, перепросила: — Вибач. Я сама не своя. Реально якась дурня наснилася.

Аміна затримала погляд на судомно зчеплених руках.

— Ти впевнена?

— Так.

Мати помовчала. Певна річ, не повірила. Обоє це усвідомлювали. Рута напружилася, приготувавшись до розпитувань чи нових нав’язливих спроб переконати її піти до психотерапевта, натомість Аміна незворушним тоном запитала:

— Підеш снідати?

Рута безгучно видихнула.

— Я не голодна.

— Уже майже полудень, тобі треба…

— Ма, пізніше. Поїм трохи згодом. Усе гаразд.

— Чай?

— Добре, зроби чаю. — Дівчина скинула з ніг ковдру, підвелася. — Я спершу в душ.

Аміна кивнула та вийшла. Її донька дочекалася, доки кроки затихнуть, наблизилась до дзеркал на дверцятах шафи та прискіпливо себе обдивилася. Не виявивши нічого підозрілого, вона розвернулась і обвела сторожким поглядом кімнату. Потім поволі випростала руку та обережно, ніби боялася, що від доторку вона розсиплеться, лапнула пальцями стіни. Поверхня виявилася сухою та шерехатою на дотик. Не опускаючи руки, Рута визирнула у просвіт між дверима й одвірком. Біло-коричневий килим у коридорі, акрилові шпалери із бронзовим тисненням, двері до ванної кімнати з вузькими горизонтальними вставками з мутно-білого скла — все те саме… крім її кімнати. Дівчина ще раз її оглянула — затамувавши подих і