Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

аніж вдавалося — спогади немовби тиснули зсередини на череп, — однак зрештою Рута уклала сама із собою мовчазну угоду, заштовхавши події того четверга в якнайтемніший закуток свідомості. Що ще більш важливо — у пам’яті намертво засів екзистенційний жах, який охопив її, щойно відро, гуркочучи, викотилося з-під ніг, і Рута подумки заприсяглася більше ніколи не вчиняти нічого схожого. Звісно, ніщо з того, що підштовхнуло її до самогубства, не зникло — дівчина все ще мусила вигадати, як помиритися з Індією, знайти спільну мову з батьком і зважитися на аборт, — але, пам’ятаючи, як через неможливість вдихнути все тіло неначе протнуло електричним струмом, пам’ятаючи, як у голові билось усвідомлення невідворотності чорноти, що безжально звужувала погляд, пам’ятаючи, як у міру зменшення кисню в крові блимали та пригасали, наче світло ліхтарика, в якому сідає батарея, її думки, Рута розуміла, що ніякі життєві негаразди не варті того, щоб через них позбавляти себе життя.

І ще — Рута не була егоїсткою. За ті дні, що провела в реанімації, вона не раз поверталася до слів, почутих від Тимофія Русецького після того, як опритомніла: подумай про батьків. Самогубство, може, й припинило б її страждання, але завдало б значно більших страждань тим, хто її цінує, і попри підліткові категоричність і наївність, дівчина чудово усвідомлювала, як це несправедливо. Одна річ — сердитись на них, і зовсім інша — свідомо перетворити решту їхнього життя на пекло.

Замість тижня Руту протримали в лікарні дев’ять днів і відпустили надвечір 3 червня. Того понеділка вона мала б складати останній екзамен ЗНО — англійську мову.

Стояв чудовий, сонячний і прохолодний день, більше схожий на початок осені. Григір привіз чистий одяг, Рута перевдяглася, на прохання матері подякувала медсестрам, а також, скрипнувши зубами, Тимофію Русецькому, після чого вони повантажилися в машину та поїхали додому.

У квартирі панувала зразкова чистота. Рута повільно пройшла повз залу та батьківську спальню до своєї кімнати, кілька секунд постояла, роззираючись, а тоді повалилася на ліжко. Кімната здавалася стерильною й мала такий вигляд, ніби кілька років у ній уже ніхто не жив: ніяких зошитів чи підручників; з коркової дошки над столом зникли пришпилені аркуші з розкладом уроків, списком нагальних справ, нагадуваннями про домашні завдання. Рута ще раз прискіпливо все обдивилася та не знайшла навіть сумки, з якою ходила до школи. Аміна постаралася, не залишивши в кімнаті нічого, що могло б нагадати про школу та завалене ЗНО.

Індії у квартирі також не було, і Рута нарешті зважилася запитати про неї матір. Аміна відповіла, що сестра повернулася до Тернополя доскладати сесію. Говорячи, вона не відводила погляду, та й слова звучали переконливо, проте Руту не задовольнило почуте. Не те щоб вона не вірила, радше у неї склалося враження, начебто мати готувалася заздалегідь, старанно відрепетирувавши промову перед дзеркалом.

Одначе прискіпуватися чи допитуватися далі дівчина не стала.

За матір’ю до кімнати ступив Григір. Він підсунув крісло на коліщатках до ліжка, сів і, зчепивши долоні в замок, заговорив до доньки. Спершу попросив пробачення та запевнив, що приймає Руту такою, якою вона є, потім сказав щось про те, що визнає свої помилки та віднині Рута може на нього покластися. Далі дівчина не слухала та лише мовчки тупилась у стелю над ліжком. Коли батько затих, Рута також попросила пробачення. Вона почула все, що хотіла, і знала, що на цьому слід поставити крапку, але спокуса вжалити його виявилася надто великою, і під кінець, нагородивши Григора крижаним поглядом, дівчина додала, що їй насправді дуже жаль, що такому чудовому татові дісталася така не гідна його донька.

Григір ошелешено роззявив рота. Щось промайнуло в його скаліченому погляді, проте він не встиг вичавити із себе жодного слова. Аміна, стиснувши його плече, примусила чоловіка підвестись і ледь не силоміць вивела з кімнати.

Того самого вечора Рута вперше та востаннє розмовляла з матір’ю про спробу самогубства. Розмова була короткою. Дівчина запевнила, що з нею все гаразд, вона втнула дурницю, проте усвідомила це й не має наміру повторювати; наголосила, що не вважає за потрібне чекати, а тому писатиме ЗНО на додатковій сесії; насамкінець попросила Аміну більше цю тему не порушувати.

Мати, не перебиваючи, вислухала її, кивнула й тим самим надміру офіційним тоном промовила (наче з листочка зачитала) банальності, які раніше озвучив Григір: ми тебе любимо, розуміємо, як тобі було погано, тепер усе зміниться. Слухаючи, Рута роздивлялася матір. Здавалося, за останні десять днів Аміна постаріла щонайменше на десять років. Щоки обвисли, колись яскраві очі згасли від болю, а блискуче волосся сплуталося й потьмяніло. Руті стало її жаль. Вона розуміла, що тінь доньки-самовбивці відтепер вічно тягнутиметься за матір’ю. Ніхто ж не з’ясовуватиме, що трапилося, більшість звинувачуватиме саме Аміну, а не її. Це ж вона доньку так виховала, хіба ні? Рута розчулилася, їй раптово захотілося якось підбадьорити чи хоча б заспокоїти матір, але вона не знала, що додати, і тому похнюплено мовчала. Зрештою затихла й Аміна. Розвівши погляди в різні кути, вони безмовно просиділи чверть години, аж поки Рута не відчула потребу залишитися на самоті.

— Ма, я поспала б.

Аміна кивнула. Під час останнього сеансу психотерапевт чітко застерегла, чого не слід робити. Ніякої «змови мовчання» — про самогубство можна й треба говорити. Далі — запевнити Руту, яка вона важлива та потрібна, не тиснучи, втім, на почуття вини. І найважливіше — у жодному разі не організовувати тотальний контроль. Рута повинна відчути, що батьки будь-якої миті готові її підтримати, проте ніхто не стоятиме над нею, стежачи, щоб вона знову нічого собі не заподіяла. Тож дівчина здивувалася, коли мати підвелася й, побажавши на добраніч, покинула кімнату.

Затамувавши подих, Рута прислухалася, чи мати часом не причаїлася під дверима. Через хвилину, переконавшись, що Аміна справді пішла, дівчина накрилася легкою ковдрою і, згорнувшись калачиком, відвернулася до стіни. Її обличчя опинилося за лічені сантиметри від сіро-блакитних шпалер із примітивним геометричним візерунком, які Рута ніколи не любила.

Спати насправді не хотілося. Дівчина лежала, втупивши нерухомий погляд у стіну, й ні про що особливо не думала. Раз по раз на поверхню свідомості спливало щось пов’язане з Індією — спогади немовби прожектором вихоплювало з темряви, але Рута, насупившись, гнала їх геть. Думки на трохи перескакували на екзамени, а потім знову поверталися до сестри. Якоїсь миті, аби відігнати з-перед очей обличчя Індії, Рута зосередилася на шпалерах. Вона добре пам’ятала, коли вони з’явилися. Майже три роки тому, після