Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
— Чого вам треба? — її голос став непривітним і сухим.
— Нічого, — хлопець знову збентежено покахикав. — Вирішив зателефонувати. Е-е. Запитати, як ви.
Рута ошелешено блимнула очима. Запитати, як вона? Йому нема чим зайнятися? Дівчина спочатку не відповіла, але потім їй дещо спало на гадку, тож вона запитала:
— Звідки у вас номер мого мобільного?
— Узяв у реєстратурі, — пояснив Тимофій. — З вашої реєстраційної картки.
— М… І що?
Рута геть розгубилася. Навіщо він телефонує? Русецький немовби прочитав її думки.
— Я просто подумав, ми не зовсім… тобто ми трохи неправильно почали… ем-м… — телефон доносив до неї невиразне, наче п’яне, бурмотання, — я був трохи нечемним, коли ми познайомилися.
— Ми не знайомилися, — відрубала Рута.
— Так! Я знаю! Маю на увазі, коли ви прокинулися. Я не хотів грубити. Просто ви, е-е, дуже молода. Тобто я знаю вашу маму, і мені справді було б жаль ваших батьків. Ну, й вас було б жаль, якби… — чергове судомне покашлювання, — скажімо так, сталося непоправне.
— Чого вам треба? — повторила дівчина.
— Я хочу загладити свою провину.
— Загладити провину? — звела брови Рута.
— Ага.
— Як?
— Як? — дурнувато перепитав він.
— Так. Скажіть мені, як ви хочете загладити свою провину.
— Ну, я… я… ми… могли б, м-м, с’сходити кудись… — Він уривчасто зітхнув і закінчив фразу промовистим мовчанням.
На Рутиному обличчі застигла така гримаса, ніби вона надкусила лимон. Спершу вона налаштувалась делікатно відмовити, а потім осмикнула себе: якого біса?! Щось спалахнуло всередині, й Рута, не усвідомлюючи, як насправді роздратувалася, зневажливо випалила:
— Чувак, ти зараз мене клеїш?
— Ні! Зовсім ні. Я навіть не думав…
Дівчина зрозуміла, що не помилилася. Тимофій говорив тоном людини, яка сидить на охопленому полум’ям стільці та щосили вдає, наче довкола нічого екстраординарного не відбувається. Попри те що ніхто її не бачив, Рута закотила очі. Це якийсь сюр. Божевілля. Набагато старший за неї анестезіолог, який відкачував її після невдалого самогубства, запрошує її на побачення. Їй було і смішно, і неприємно водночас.
— Пам’ятаєш ту огидну жируху, яка лежала зі мною в палаті? — жовчно проторохтіла дівчина. — Що там у неї було?
— Е-е… — Тимофій геть знітився та відповів радше за інерцією: — Гострий панкреатит.
— Ну ось. Це найкраще, що тобі світить. — Рута вирішила, що він може не зрозуміти, й пояснила: — Не панкреатит, а жируха. Врубався? До неї, блін, позалицяйся. — Дівчина вже відводила руку, наготувавшись розірвати зв’язок, але на мить затрималася та прогорлала: — Хоча й панкреатит тобі буде не зайвим! Козел!
А тоді натиснула «Відбій».
45
Увечері, повернувшись із роботи, Аміна зайшла до доньчиної кімнати, сіла на край ліжка та сказала, що хоче поговорити. Рута налаштувалася на серйозну бесіду про аборт, одначе помилилася. Мати повідомила, що в суботу вона та Григір поїдуть до Києва на весілля доньки колишнього Григорового колеги й муситимуть залишитися на ніч. Повернуться в неділю по обіді. Вони не дуже хочуть їхати, але вже пообіцяли, крім того, батько нареченої — один із найдавніших приятелів, Григір знайомий з ним ще від часу проживання в Маріуполі та роботи на металургійних заводах в Індії. (Насправді Аміна лукавила; вона таки планувала відмовитися, просто раніше того дня поспілкувалася з психотерапевткою, і та переконала її, що це погана ідея: не варто показувати Руті, що їй не довіряють й остерігаються покидати саму.) Дівчина все зрозуміла: і те, що мати боялася лишити її без нагляду, і те, що не може взяти із собою, принаймні доки в Рути на шиї, від вуха до вуха, витягнувся жахливий багряно-фіолетовий синець. Але Рута не стала перейматися. Навіть зраділа трохи, подумавши, що у вихідні повернеться Індія, мати спихне її на сестру й зараз тільки хоче підготувати її до зустрічі, але знову прогадала. Коли Рута немовби ненароком поцікавилася, чи Інді навідається додому, Аміна стиснула губи й заперечно мотнула головою. Сестри не буде, Рута сидітиме сама.
Хоча, вочевидь, не зовсім сама. Вичавивши із себе кволу напівпосмішку, ніби для нормальної усмішки Аміні не вистачало якихось м’язів, мати додала, що Іванчині батьки цього четверга летять на відпочинок до Туреччини та що вона не проти, щоб донька провела ніч із суботи на неділю разом із подругою. Пропозиція заскочила дівчину зненацька. Вона не знала, що з почутого було правдою, напівправдою, а що брехнею, та, як і раніше, не взялася з’ясовувати. Лише запитала, чи Іванка в курсі. Аміна кивнула, а тоді, зітхнувши, продовжила, що не наполягає, якщо Рута не хоче, може бути вдома сама, просто їй здалося, що так буде краще. Мовляв, вам буде веселіше вдвох. Слова давалися Аміні важко, наче вона виліплювала їх із глини перед тим, як озвучити. Руті знову стало її жаль, і вона погодилася — переночує в Іванки.
На тому бесіда закінчилася. Під кінець, поки мати не пішла з кімнати, Руті закортіло спитати про аборт, але вона так і не наважилася. Чи, радше, не схотіла. Вирішила відкласти все до понеділка. Це буде тільки шостий тиждень, і дівчина переконала себе, що час іще є. Начебто.
Розмова залишила кислий післясмак. По-перше, через те, що мати поводилася так, нібито забула про її вагітність, а по-друге, Рута усвідомила, що Інді найближчим часом не збирається повертатися додому. Сестрі, схоже, взагалі було начхати на те, що відбувається в її, Рутиному, житті.
На місто опускалися паркі сутінки. Вимкнувши освітлення, Рута розкинулася на ліжку і, поки вистачало світла, що проникало знадвору, колупала очима чорні, мов нафта, стіни. За два минулі дні вона заспокоїлася та змирилася з тим, що після реанімації щось у її голові дало збій. Турбувало інше: чи цей збій єдиний? Що ще могло пошкодитися в її мозку? Рута згадала про додаткову сесію, яку складатиме в липні. Чи пише вона так само грамотно, як і до спроби суїциду? А що, як якась частина правил орфографії та пунктуації щезла з її голови, а вона цього просто не помічає? Типу, пише щось, вважаючи, що це правильно, а там — дика тарабарщина?
Дурниці, звісно, але… вона б уже нічому не здивувалася.
Пізніше, коли запала ніч і на небо висипали бліді зорі, Руту охопило невиразне відчуття тривоги. Невиразне тому, що тривалий час дівчині не вдавалося визначити, що його спричинило. Вона перебирала ймовірні причини: чорні стіни, неприємна відчуженість матері, похмура мовчазність батька, страх перед