Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Бляха, що йому потрібно? Що їм усім треба від неї?!

Від хлопця її відділяло півтори сотні метрів. Лара якийсь час просто дивився, але потім, коли Рута боком посунула до шкільного входу, зірвався з місця і, високо закидаючи ноги, рвонув до неї. Різко розвернувшись, дівчина вдерлася до шкільного вестибюля й звернула праворуч, до нового крила.

Перекриття між вестибюлем і холом на другому поверсі частково обвалилось, і Рута згаяла час, зашпортавшись серед бетонних уламків, що хижо щирилися арматурою. Підлогу всіювали купи смердючого ганчір’я, розбите скло, потемнілі шматки тирсових плит. Коли вона випросталася, повітря враз померхло, немовби згустилось, і дівчина усвідомила, що потвора наздоганяє її.

Наступної миті вона почула скрип битого скла та обернулася. Рута стояла на вході в коридор, що вів до кабінетів географії та іноземних мов. Хлопець саме зайшов до вестибюля й, по-пташиному схиливши голову, телющився на неї. Дівчина раптом помітила, що чорні вусики, які обплітали гладенькі й сірі, наче річкова галька, очні яблука, вилазять за межі орбіт і, химерно звиваючись, промацують шкіру довкола очей. Нібито очі потвори були живими — тобто живими самі по собі — й випускали щупальця, шукаючи опору, щоб висмикнути себе з очниць. Це було якось тупо. Тупо й жахливо водночас.

«Забирайся! — гукнула Рута. — Відчепися від мене!»

Хлопець затріскотів і посунув на дівчину. Як і вона, Лара перечепився, але швидко, по-павучому, вибрався з уламків і рушив далі. Рута позадкувала коридором. Вона хапала повітря широко роззявленим ротом, намагаючись угамувати знавісніле серце, і зважувала, як діяти далі. Справа від неї тягнулися високі вікна. Вона могла розбити скло й вистрибнути, але перед тим мусила придумати, як затримати Лару. На відкритому просторі хлопець без зусиль її наздожене.

Ступивши назад півдесятка кроків, Рута скосила очі вбік і замліла. Нікуди вона не вистрибне. Надворі, попід вікнами, крокував Григір. Рухався паралельно з Рутою, стежачи, щоб вона не вистрибнула й не втекла. Дівчина продовжувала задкувати від Лари, проте дивилася тепер лише на потвору-батька.

Легені відмовлялися дихати.

Її заганяли, немовби наполохану тварину.

Рута досягла майже кінця коридору, як зненацька хтось ухопив її ззаду холодною, неначе глиняною, долонею. Дівчина сіпнулася, викрутила голову й наштовхнулася поглядом на сестру. Інді залізним обручем зчавила її руку під пахвою; викочені очі кольору тухлої риби пропалювали Руту наскрізь. Якусь частку секунди дівчина, мов зачарована, зазирала у смердючий рот із набряклими яснами, котрі були встелені хаотичним розсипом подібних на пірамідки гострих зубів, а тоді, силкуючись вирватися, відсахнулася, але звільнитися не змогла й безпорадно заквилила.

Звідкілясь узялася Аміна. Зринула позаду Лари й витріщилася на Руту, дуже повільно нахиляючи голову то в один, то в другий бік. Вона немовби намагалася заколисати дівчину, ось тільки з рота замість колискової чулося зловісне потріскування. Істоти наближалися, випростували й тягнули до Рути руки, ніби хотіли задушити її. Їхня шкіра була холодною та бридкою на дотик, як вогка білизна.

Темрява… Щільна непроглядна темрява навалювалася зусібіч.

Рута нарешті зібралася на силах і надривно закричала. Її відчайдушний крик майже відразу вичах, перетворившись на ледь чутне хрипіння…

47

— Прокинься! Прокинься! Прокинься!

Із витріщеними з переляку очима Аміна нещадно трясла доньку за плечі. Ру́тина голова теліпалася на всі боки, як у ганчір’яної ляльки. Дівчина, перш ніж розплющити очі, із хрипом втягнула у себе повітря, наче пірнальник, який насилу дістався поверхні з глибини. Зрештою, вирячившись, гукнула:

— Мам, припини!

При-пи-ни — слово виходило з неї по складах, у такт із материним шарпанням.

— Що з тобою?

Аміна зупинилася, хоча рук із доньчиних плечей не зняла. Позаду неї стояв Григір — із посірілим обличчям, відвислою щелепою та притиснутою до грудей правою рукою. Рута спершу зиркнула понад маминим плечем на батька, а потім перевела погляд на Аміну.

— А що сталося?

Її серце билося аж у горлянці, а м’язи живота, спини та шиї були немовби під напругою — що кілька секунд ними прокочувалися хвилі дрібного тремтіння.

— Я почув хрип, — видушував із себе через силу Григір, не надто успішні спроби надати голосу рівного звучання лише підкреслювали його переляк, — ти як задихалася. Я зразу покликав матір.

— Я спочатку не будила тебе, — Аміна не помічала нервозного посмикування доньчиних м’язів тільки тому, що нею самою тіпало, — це неправильно, але потім ти закричала, і я…

— Це просто сон, — сказала Рута.

Аміна рішуче замотала головою.

— Ти кричала без упину. Не замовкала, мабуть, хвилину. Навіть на вдих не переривалася! Ти вже синіти почала від нестачі кисню!

Рута глибоко вдихнула й видихнула, щоби прогнати з голосу паніку.

— Мам, це нічне жахіття, таке буває.

Аміна, неначе шукаючи підтримки, глянула на Григора. Потім якийсь час водила поглядом по кімнаті. Рута чекала, що мати розпитуватиме про те, що саме їй наснилося, та жінка відкарбувала:

— Я хочу, щоб ти пішла до психотерапевта.

— Мам… — Дівчина підібралася. — Ні.

— Я про все домовлюся, знайду для тебе гарну лікарку, вона допоможе, повір. Треба лише, щоб ти погодилася.

— У цьому немає потреби.

— Руто, це не прохання. Тобі потрібна допомога.

— Нічого ж, блін, не сталося!

— Ти могла задихнутися вві сні, — наприкінці фрази голос Аміни начебто надломився, вона боялася озвучувати її вголос. — Ми хвилюємося за тебе.

— Ма, мені не потрібен психотерапевт. Не драматизуй, у всіх бувають погані сни. — Рута, стримуючи роздратування, струсила її руки зі своїх пліч. — Усе, йдіть, дайте доспати.

Певна річ, спати вона не збиралася. Тієї миті дівчина почувалася такою збудженою та нажаханою, що не заснула б, навіть якби її накололи снодійним. Попри це просто мусила здихатися батьків. Так, вона бачила сон, звичайне, хоч і напрочуд реалістичне жахіття, проте було дещо… Вона сама не знала.

Після різкого поруху ліву руку від плеча до ліктя протнуло тупим болем. Найсильніше боліло під пахвою.

Півхвилини Григір та Аміна дивилася на доньку. Батько — з мовчазним несхваленням, мати — із благанням.

— Усе нормально, — спробувала всміхнутися Рута, та марно: усмішка виявилась наче намальованою. — Чесно. Я хочу ще поспати.

— Добре. — Аміна підвелася.

Григір першим розвернувся та вийшов з кімнати. Аміна якийсь час постояла, шукаючи привід, аби не відлучатися, проте, нічого не вигадавши, зітхнула й попрямувала до дверей. На порозі жінка затрималася.

— Я не зачинятиму, ти не проти?

Рута була рішуче проти, одначе знала, що сперечатися не варто.

— Ні, ма, не проти. Просто причини.

— Я так і думала.

— Ага.

— Відпочивай.

Аміна пішла,