Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Ти зранку головою вдарилася? — Рута вигнула брову. — Я просрала ЗНО, моя сестра зі мною не розмовляє, бо мій колишній убив її нареченого, а ти питаєш, чи я зараз із кимось мучу́? Ти нормальна?

— Ну… — Іванка здвигнула плечима з таким виглядом, неначе промовляла: одне іншому не заважає. — Не знаю.

Рута закотила очі.

— Не закочуй мені очі, Статник. — Іванка здула гривку з лоба.

— Блін, Бадалян, не гони!

— Це ти, Статник, попустися. — Іванка виставила перед собою руку й, перераховуючи, загинала пальці: — Ти перша з моїх подруг, у кого був секс; твої ноги довші за все моє тіло; за останні два роки я не пам’ятаю й тижня, щоб у тебе не було хлопця. — Дівчина помовчала, наче щось згадуючи, а тоді, знущаючись, додала: — Ага, ледь не забула — твоїми фотками в білизні завалений весь Інтернет, і в старших класах не знайдеш жодного пацика, який би ще не поточив над ними свого олівця.

— Фу! — Рута скривилася, затулила очі долонею, та попри це на обличчя рвалась усмішка. — Бадалян, іди в сраку!

— Тобто ти хочеш сказати, що я не маю підстав запитати? Що запитання, типу, було дурним? Необґрунтованим, ага? Якщо що, то так і говори: я ні з ким не зустрічаюся. І все! І тоді я з чистим серцем нарешті зможу заявити: я тепер як Рута Статник — теж ні з ким не зустрічаюся!

Рута раптом пригадала дзвінок від Тимофія Русецького, лікаря з відділення інтенсивної терапії.

— Ну, якщо чесно… — в очах застрибали бісики, — але це прозвучить дуже, дуже дивно.

— Уперед, здивуй мене.

— Мені телефонував анестезіолог, який відкачував мене в лікарні. Кликав на побачення.

— Твою мать! — Іванка сплеснула руками. — Статник, ти знущаєшся?

— Ні.

— Як ти це робиш? Ти навіть напівмертвою та із зашморгом на шиї примудрилася підчепити пацика! — Вона знову надто різко стулила рота, ще й кавкнула при цьому так, начебто вдавилася. — Пробач, якщо це занадто.

Рута розреготалась, уперше за багато часу, й подумала, що вже забула, коли востаннє почувалася… ну, не те щоб щасливою, а принаймні такою розслабленою.

— На тобі! — Рута показала їй середній палець. — Бачила? Заздри мовчки!

— Фу-у-ух… Ну ти даєш. — Іванка якийсь час тримала губи на замку, а тоді швидко проторохтіла: — Можна ще дещо спитати?

З того, як просів її голос, Рута здогадалася, про що буде запитання.

— Валяй.

— Чому? Тобто… — Іванчині очі забігали, вона зобразила дивний жест, наче відганяла когось від себе, — через що ти наважилася?

— Я не страждала на депресію, якщо ти про це. — Рута стенула плечима. — Купа всього навалилося, і я зірвалася. Це був спонтанний вчинок.

Іванка насупилася, демонструючи, що відповідь здалася їй нещирою. Спонтанний вчинок? Це прозвучало як відмазка.

— Через Лару? Екзамен? — Помітивши, як невдоволено зблиснули Рутині очі, дівчина попередила: — Можеш не відповідати. Просто я майже нічого не знаю.

— Ні те, ні те. Спершу посварилася з батьком. Мати постійно діставала через ЗНО. А потім… — Дівчина на мить затнулася, зважуючи, чи зізнаватися подрузі про вагітність. — Я — дурепа. Коли довідалася про загибель Іллі, не відразу зрозуміла, що й до чого, і в середу перед екзаменом ляпнула слідчому, нібито Лара того дня, коли все сталося, був зі мною. Я справді не хотіла, так просто склалося. Сестра дізналася й страшенно на мене розізлилася. Вирішила, що я її зрадила. Батьки стали на її бік, усі накинулися на мене, я втекла з дому, пішла на Пагорб Слави і… — Рута збагнула, що більше не в змозі витиснути із себе жодного слова. Їй досі боліло. — Коротше, я там заснула, вирубилась і проспала екзамен. Коли повернулася додому, батько врізав мені. Уперше в житті. Не скажу, що незаслужено, але це, мабуть, виявилось останньою краплею.

Вона смикнула бровами, мовляв, оце й усе. Вони помовчали.

— Страшно було? — запитала Іванка.

— Ні.

— А як?

— Я вже сказала: спонтанно. Усе вийшло якось ніби ненароком. Я не замислювалась над тим, що роблю. Насправді, коли прокинулась у реанімації, першою думкою було щось типу «я — ідіотка». — Рута зиркнула на покладене на підвіконні яблуко й далі говорила, немов сама до себе: — За ті кілька секунд до того, як вирубитися, не просто розумієш, що втрачаєш, ти реально усвідомлюєш, яким усе те, що ось-ось може навіки зникнути, було класним. І вартим того, щоб за нього боротися. — Вона зітхнула. — Страшно? Ні. Було значно гірше. Якийсь дикий екзистенційний шок, але, знаєш, він чимало всього прояснює. Це, мабуть, прозвучить дивно, і ти навряд чи мене зрозумієш, але я іноді думаю: жаль, що ми не щодня опиняємося віч-на-віч зі смертю. У такий момент багато чого розумієш…

Рута почала суворіше ставитися до життя, цінувати речі, про існування яких раніше навіть не замислювалася, проте не знала, як це пояснити словами.

Іванка кивнула, показуючи, що розуміє. Чи хоча б намагається зрозуміти.

Дощ відбивав заспокійливий ритм об шибку. Рута провела долонею по обличчі й усміхнулася широкою посмішкою, яка, щоправда, не торкнулася очей.

— Не треба більше про це. Усе позаду. Направду, в усій цій історії жалкую лише про сварку з Індією.

— Ви ще помиритеся, — озвалась Іванка, — ось побачиш.

Руті хотілося вірити, однак у голові крутився образ розбитого яйця, яке назад ніяк не склеїти.

Після того вони ще довго гомоніли. Рута розпитувала про ЗНО й Іванчині плани на літо. Іванка цікавилася, чи Рута збирається на випускний, по тому довго розповідала, куди вступатиме і як дико останнім часом її дістають батьки. Коли найцікавіші теми вичерпалися, на годиннику була майже перша ночі. Зрештою Іванка, позіхнувши, підвелася.

— Я ляжу в батьківській спальні.

— А матрац? — позіхнула у відповідь Рута.

Іванка байдуже копнула його.

— Хай лежить. Завтра приберу. — Покопирсавшись у шафі для одягу, вона витягла довгу футболку, кинула її подрузі: — На, замість нічної сорочки. — Іванка рушила до виходу з кімнати, проте на півдорозі зупинилася. — Просто щоб ти була в курса́х: я сновида.

— Що? — у Рути від здивування відвисла щелепа.

— Чого витріщилася? Я сказала «сновида», а не «нацистська лікарка, яка проводить експерименти над в’язнями концтабору».

— Ти ніколи раніше не казала.

— То тепер кажу. Іноді ходжу вві сні, а тому попереджаю: не лякайся, якщо посеред ночі побачиш, що я вперлася лобом у стіну та ні на що не реагую.

— Ти серйозно? — Рутині розкосі очі стали майже круглими.

— Так. Цілком. Нічого робити не