Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

двокімнатної квартири на восьмому поверсі, Рута намагалася відігнати чіпкий неспокій. Вона здогадувалася, що вся ця ідея з ночівлею належить її матері, й не знала, як насправді ставиться до неї сама Іванка. Вони не зустрічалися й не контактували відтоді, як Рута потрапила до реанімації.

Одначе Рутині вагання виявилися марними. Іванка Бадалян, щойно відчинивши двері, вискочила за поріг і міцно стиснула подругу в обіймах.

— Статник, блін, я така рада тебе бачити!

— Привіт…

— Давно хотіла тобі подзвонити, ну, чи зайти, але мої постійно капали на мізки, типу, не треба, не треба, ти що, їй зараз не до того, бла-бла-бла. Ну, ти шариш!

— Забий.

Іванка розчепила руки й відступила, жестом запрошуючи до приміщення.

— Як ти? Проходь. — Дівчина прискалила одне око. — Ти якась невиспана.

— Другу ніч майже не сплю, — вибачливо всміхнулася Рута, затнувшись на слові «майже».

— Чого?

Рута пересмикнула плечима.

— Це через погоду, — впевнено виголосила Іванка. І покивала, ніби погоджувалася сама із собою.

Рута роззулася й, попри те що не раз бувала в цій квартирі, ніяково роззирнулася.

— А ти як? Що нового?

Іванка махнула рукою.

— Та норм. Весь день тюленем провалялася. Думала, ти раніше прийдеш.

— Я… — Рута застигла із роззявленим ротом, не знаючи, що відповісти.

Подруга врятувала ситуацію:

— Їсти будеш?

— Ні.

— Може, хоча б яблуко?

— Ну давай.

Іванка звернула до кухні, взяла два яблука та простягнула одне Руті. Потім дівчата подалися до Іванчиної кімнати, посеред якої лежав не до кінця напомпований повітрям надувний матрац.

— Це що? — надкусивши яблуко, кивнула на матрац Рута.

— Це для тебе. — Іванка підняла з підлоги приєднаний до матраца ручний насос і, тримаючи яблуко в зубах, узялася качати повітря, але, натиснувши важіль з десяток разів, випросталася й запитала: — Допоможеш? Попрацюєш руками?

Рута глянула на неї так, наче подруга запропонувала їй потримати в руках змію.

— Ти хочеш, щоб я спала тут? На підлозі? — Шматок яблука в роті перетворився на просякнуту водою паперову грудку.

— Не обов’язково на підлозі. — Іванка сіла на ліжко. — Я можу лягти на матрац. Просто тут, — вона провела долонею по ковдрі, — ми обоє не помістимося.

Рута повела очима в бік спальні Іванчиних батьків.

— Твої ж батьки поїхали, так?

На мить сяйливі Іванчині очі зблякли.

— Поїхали.

«Тоді якого хріна?» — запитала про себе Рута і, ще раз кивком вказавши на матрац, крижаним тоном промовила:

— У цьому немає потреби.

На чверть хвилини вони замовкли, і шум дощу, що стиха барабанив у вікно, неначе посилився. Іванка витріщилася на подругу з таким виглядом, нібито завантаження її останньої фрази обірвалося посередині, й тепер бідолаха намагається зрозуміти, що Рута мала на увазі, лише з того уривка, який був доступний. Хоча, певна річ, обидві чудово розуміли, про що йдеться.

Мовчання затягувалася. Зрештою Іванка тихо проказала:

— Я знаю, що немає, просто…

— Просто?

Вона відклала насос і опустила очі. Рута подумала, що ще місяць тому вони зраділи б нагоді залишитися на ніч разом, може, запросили б однокласниць і влаштували вечірку, але в той момент Іванка не могла знайти, куди приткнути очі, і, здавалося, ладна була віддати що завгодно, аби Рута забралася геть. Утім це тривало лише мить.

— Твоя правда, — всміхнулася Іванка, — пробач. Я ляжу в кімнаті батьків.

Рута похитала головою та стомлено видихнула.

— Я не збираюся вистрибувати у вікно абощо. — Вона зиркнула на подругу. — Це через моїх батьків, так?

Іванка мовчки хитнула головою.

— Що вони тобі наговорили?

— Нічого такого. Чесно.

— Просили наглядати за мною?

Іванка заперечно мотнула головою.

— Це не через них. Не тільки через них. Я сама, якщо з тобою щось станеться, собі не пробачу. А твої батьки взагалі повісять мене. — За мікроскопічну частку секунди до дівчини дійшло, що вона щойно бовкнула, й Іванка збіліла, мов крейда. — Блядь! Статник, вибач! Я тупа курка, я не це хотіла сказати! І вони мені нічого такого не говорили!

Рута понуро всміхнулася.

— Ти тупа курка, це точно, але все нормально, — махнула рукою вона. — Накачуй. Пофіг. Спатиму тут. Просто знай, що все добре, і розслабся.

Іванка подивилася на матрац і, нахилившись, відчепила гумовий шланг, що з’єднував його з насосом.

Рута тим часом підійшла до вікна, сперлася на підвіконня й виглянула назовні. Дощ розмивав обриси міста. Удалині жалібно погуркував грім, а у дворі один за одним вмикалися перші ліхтарі. Іванка запитала:

— Що там з Ларою, ти не в курсі?

Потоки води на шибці відкидали на Рутине обличчя тіні, що нагадували сльози.

— Ні, а що?

— Та так, питаю.

Рута звела брови на переніссі: знайшла, блін, тему для розмови. Потім відповіла:

— Випустили під заставу. Чекає на суд. Я в новинах читала.

— Вважаєш, посадять?

— Я б дуже цього хотіла. — Рута подумала про Індію, згадала Іллю, не обертаючись, похитала головою. — Але яка тепер різниця? Це щось змінить? Хіба це поверне Іллю?

— А з тобою не зв’язувалися стосовно свідчень на суді після того, як ти… — Іванка стулила рота так швидко, аж зуби клацнули. Вона досі не звикла до того, що після 23 травня спілкування з подругою може нагадувати просування мінним полем. Рута вдала, ніби нічого не помітила; вона вже змирилася з тим, що всі довкола віднині ділитимуть її життя на до та після.

— Ні. Може, вийшли на батьків і так довідалися, що я була в реанімації. Але мені — ні, ніхто не телефонував.

— Сумуєш за ним?

Рута відвернулася від вікна й зміряла подругу поглядом, яким можна було забивати цвяхи.

— Я зараз блювану.

— О, ну камон!

— Це як сумувати за фурункулом.

Іванка підібгала ноги під себе та зробила незрозумілий жест рукою.

— Ну, вибачай, але мені цікаво. Ти ж майже нічого не розповідала про ваші стосунки.

Рута зморщила носа.

— Він виявився паскудою. Хоча ще до того, як я дізналася, що Лара — мудак… — Вона помовчала, замислено втупившись у стелю. — Розумієш, це не було щось справжнє та вічне. Тобто я усвідомлюю, що в сімнадцять що завгодно може здаватися справжнім і вічним, але з Ларою… ні, навіть цього не було. Ми зустрічалися, якийсь час із ним було, типу, круто. І я, звичайно, ні на чому такому не концентрувалася, але, мабуть, глибоко в душі завжди знала, що після закінчення школи поїду з Рівного і на тому наші стосунки обірвуться. Якось так…

— Ти зараз із кимось зустрічаєшся?

Рутині губи стулились, і вона пильно придивилася до Іванчиного обличчя. Подруга знає про її вагітність? Могла якось рознюхати? Десь почути?.. Навряд. Сумнівно, що батьки про таке розбовкали. Особливо