Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Проте завдяки пані Стефі Лев згадав, що телефонував вундеркінд... Просив передзвонити, бо приїхали якраз батьки. Не хотів скандалу — мобільним йому користуватися зась. Опромінюється...

Набрав хатній. Підняла мама. «Геллоув», — проспівала. Певно, повернулася з англомовної країни.

— Му name is Leo. I want to talk with Boris, — випалив Лев, аж злякався власного вибрику. Просто її «геллоув» його дістало.

На диво, трубка відповіла:

— OK!

Борис не своїм голосом сказав:

— I you listen carefully...

— Перестань займатися хернею, — випалив Лев. — Що ти там мені шваркнув?..

— Я вас уважно слухаю...

— Це я тебе уважно слухаю, чудо з ботанічного саду. Що ти хотів?..

— У мене є ідея...

— Твої ідеї зводять мене з розуму...

— Ще не звели...

— Ще не багато ти їх подавав...

— Bye...

Безрукий нарікав на свою нестриманість. Чим завинив пацан, крім того, що хотів допомогти?..

Через півгодини Борис був на порозі. В бойовому настрої.

— Hello! — привітався. — Ну, ви, Леве Львовичу, шедевр! Треба ж так говорити, щоб матуся не відчула акценту. Де ви вчили англійську?

— В ратуші. Коли був привидом. Розумієш, іноземні делегації, зустрічі... — кепкував Лев. — Маю досвід живого спілкування...

— Я про це не подумав, — серйозно мовив юнак і поклав на стіл місцеву газетку «Записки львівського віщуна». — Нова, перший номер, — додав.

— Ти мене агітуєш її передплатити, чи як?..

— Ні, послухати... — вундеркінд відкрив газету на другій сторінці і прочитав підкреслене маркером: «Його час настане 21.12.2012. Опівночі годинник на ратуші оповістить містичне повернення ката».

— І що? — запитав Лев.

— Це передбачення зробив відомий маг і гіпнотизер Наум Чортополох. Тут є години прийому.

— Ні! — випалив Безрукий.

— Добре, не зліться, Леве Львовичу... Я ж тільки хочу допомогти. Без висунення ідей ніколи не буде результату... Так що не виховуйте у мені комплексів з юності... Я маю право навіть на найбезглуздіші припущення, а що з того вийде — судити... часові...

— Добре, не мели стільки, я не злюся...

— І правильно. Почекаємо Марі. Послухаємо її думку.

— Марі на роботі. А я йду в поліклініку.

— Згода. Тоді зустрічаємося в кав'ярні перед ратушею. О восьмій вечора. О'кей?

— Гаразд, — відповів Лев. — А що, мій англійський справді непоганий? — запитав усміхаючись.

— Можете довіритись моїй матусі. Інакше вона не мене покликала б до слухавки, а вас послала під три чорти... До зустрічі. Бо в мене є ідея, — Лев насторожився. — Не бійтеся, не щодо вас, — додав юнак і заробив жартівливого стусана у хирлявий бік. Від того зіщулився і скривився, наче його з усієї сили вгріли ломакою... — Але... без втручання неземних сил бездоганного акценту вам не осилити...

— Коли ми повирішуємо всі «душевні» справи, — сказав Лев, — я тебе запишу до себе на бойовий гопак. У молодшу групу. До першокласників. Буду підтягувати твої м'язи до рівня розвитку мізків...

— Може, не треба?.. — просився вундеркінд з ботанічного саду.

— Треба, Борю, треба... — пожартував Лев. — Я хочу, щоб Україну в Європарламенті представляв нормальний здоровий чоловік, а не хирляк, одягнений в костюм. Нехай навіть поліглот...

— Заради Європарламенту я готовий на гопак.

— Не бреши. На гопак ти готовий тому, що не хочеш, щоб тебе постійно товкло життя... Бо добре знаєш: у сучасному світі, щоб щось досягти, — однієї голови мало...

Борис пішов і дорогою пообіцяв собі уточнити, що мав на увазі Лев Львович... Бо коли він не договорює, дуже багато доводиться додумувати самому...

Вечір увімкнув зірки, наставив температуру повітря за Цельсієм мінус три, замкнув у темниці вітер і вийшов поглянути, як на те все реагуватимуть люди.

Люди були задоволені. Дихалось на повні груди. Місто зачаровувало.

— Від вечірнього Львова моя душа проситься літати! — випалив Борис, розмахуючи руками, наче тіло теж прагло польоту.

— Ти диви!.. У черствого генія прокинулася романтика! — зіронізував Лев. У нього вже ввійшло у звичку чимось кольнути Бориса. Але робив він це з любов'ю. Юнак відчував, тому не лише не ображався, а навіть тішився добрим Левовим «шпилькам». — Моя тобі дружня порада. З власного досвіду. Не дозволяй своїй душі розкіш польоту, бо як матуся взнає, тобі буде гаплик...

— А як вона дізнається? — підіграла Марі.

— Дізнається! — всміхнувся Борис. — Лев Львович має рацію. Як — не знаю. Алє те, що дізнається — точно...

Сіли за столик у куточку, що вабив затишком.