Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Лев куртки не одягав. Намацав у підкладці шпаринку і вийняв з неї пластинку харчової фольги. Розмотав, розгорнув папірця, що був схований під фольгою. Марі засунула голову попід руку Безрукого:

— Договір! — вигукнула радісно і заплескала в долоні. Дитсадок стопроцентний, а не психіатрична лікарня.

— Я балдію без баяна! — ляпнув своє вундеркінд. Ця дурненька репліка аж ніяк не підходила до його начитаних, «ботанічних» окулярів. Тому юне світило себе реабілітувало. Юнак серйозно, по-дорослому поплескав Безрукого по плечу: — Те, що ви не подарунок, я переконався ще в лікарні. Після першої розмови з слідчим...

— Знали б ви, який цирк мені довелося задіяти і скільки клоунів вичавити з себе, щоб винести того папірця з хати і добровільно не доставити у відділок... — усміхнувся Безрукий. Він був задоволений собою і не приховував цього. А чого гріха таїти, їй-богу...

Борис відійшов убік, подалі від гудіння транспорту. Кудись зателефонував, усміхнувся.

— За мною! — скомандував. — І не перечити. Мушу відібрати свою кров...

Начальник викликав Лизуна, щоб «подякувати». Бо завдяки йому він, нарешті, на двадцятий рік служби збагнув, як то бути пошитим у дурні. Не сподівався він такого від Семена... А від його патрона Яреми Сильвестровича тим паче...

— Вибачте, я не винен... — бурмотів Лизун. — Так сталося. Змінилися обставини...

— Іди геть, Семене! — прогнав його шеф. — Із особистими просьбами більше не підходь. Такого телепня я ще не мав...

Слідчий поплентався у свій кабінет. Сидів за столом, як на голках. Робота не бралася. Купи нерозглянутих справ дивилися на нього недобрими очима начальника, пророкуючи догану. Не зважав. Розкладав пасьянс, постійно програвав. І тут не йшло... Хотів стукнути по монітору, щоб аж павутинням накрився. Стримався. Державне майно. Не можна...

Поставив перед собою годинник, дивився, як стрілка повзає по циферблату. Чекав шостої. Раніше йти не хотів — боявся. Після нинішніх халеп з Безруким можна було сподіватися чого завгодно. Знав, де працює. Тут кому переставити у відомому вислові: «стратити не можна помилувати» легше, ніж раз плюнути...

Зібрався. На душі шкребли чорти. Коханка втекла за кордон, негідниця... По-англійськи. Правда, в Німеччину. З хирляком, якого вітер хитає, як львівську телевежу на чубчику Високого Замку, і мордякою, на яку краще вночі не потрапляти. Хоча вдень теж страшно...

Додому не хотілося також. Дружина останнім часом дивилася на нього, як на вовка, сторонилася. Наче він не той самий Семен, за яким упадала, коли ще стояв у дверях і козиряв... Але ж насправді не той!.. Тепер він має гроші, і козиряють йому. Ніби мав би бути кращий. Якби не тягар на душі, через який і шкребуть чорти... Боже, як то було добре спокійно стояти собі на дверях, подумки посилати кожну пихату мордяку подалі, аж ген-ген, а в кінці робочого дня мчати до коханої і смакувати з нею чесно зароблену дешеву молочну ковбасу з духмяним соціальним хлібом!..

Чорти намовляли напитися. Він не противився. Знав гарний ресторанчик за містом, схований у лісі. Затишно, і власник перед ним в одному делікатному боргу. Запрошував — тепер хай приймає.

— Семене Васильовичу, — відповів господар на дзвінка. — Я у столиці, але вас чекатимуть. Ні в чому собі не відмовляйте. Вас обслужать по повній програмі...

Хоч щось добре за цілий день!..

Семена дійсно чекали. Зустріли, провели. Столик був накритий на двох, парував вишуканими стравами й манив напоями...

— Я сам, — буркнув Лизун, зиркнувши на стіл. Стало соромно і боляче. Люди не вірять, що можна бути самому... Що ніхто тебе не хоче... Чомусь...

— Ми можемо організувати вам... спілкування, — неоднозначно натякнула директорка ресторану, шикарна жіночка років сорока, від якої струменіла така зваба, що аж ставало лячно...

— Не треба, — відрубав рудий.

Директорка поклала на стіл ключ з великим номером «7».

— Другий поверх, праворуч, кінець коридора... Якщо надумаєте... — і попливла. Манила за собою, наче була магнітом плоті. Семен подумав, що він би з нею не міг... Вона була з тих, хто перемагає ще до бою. Лизун її жалів. Був переконаний, що самотня. Бо чоловіки не люблять сильних красивих жінок... Красивих ляльок — так, а жінок — ні... Зрештою, стоп. Він не має права судити про всіх чоловіків по собі. Бо сам, крім дружини і зрадливої коханки, нікого не знав. Попервах — як одна, так і друга — були фантастичними. З часом охололи, як холодець. Застигли. Стали драглистими, в'язкими. Далекими. Наче є, а не таке... Тепер він сам... Дружина вже давно інша. Уникає близькості. Видумує все, аби Семен до неї не ліз. І здригається від його доторку...

Випив. Не закусював. Знову випив. Віскі полоскало мізки, перетворювало їх у жорстоку машину часу, що згадувала тільки прикре і пророкувала катастрофи... Офіціантка пройшлася поруч, не турбуючи, не дивуючись, видно, була звикла до кадрів, що приходять сюди заливатися...

Згадував дитинство. Попихали ним усі, хто хотів... А хотіли всі. Він озлоблювався і в мокру обшаркану подушку обіцяв усім показати!.. Доказав!.. І що?.. Що це йому дало? Щастя де?.. Гроші на людських бідах... Кожен день всотує в себе чужі прокльони, а ночі — суцільні фільми жахів...