Привид безрукого ката - Андрій Процайло

З голови не виходила дружина.

— Сучка... — сказав уголос. Встав, узяв ключа від номера, похитуючись поплентався до сходів. Як з-під землі, з'явилася шикарна директорка зі запахом зваби. — Я хочу спілкування!.. — випалив упевнено, язик не заплітався, отверезіння прийшло миттєво, бо хотілося чимшвидше допекти сучці...

— Будуть якісь побажання до... сутності спілкування? — запитала директорка. В її фаховості сумнівів не виникало.

— Ні, — відрубав Семен. — На ваш смак...

Заліз під душ. Увімкнув собі холодну грозу, цокотів під нею зубами. Втерся, знову одягнув костюм, зав'язав краватку. Сів за мініатюрного столика, налив з графина склянку води.

Згадав маму. Вперту і пробивну, як танк. Якби не вона — крутив би він кобилам хвости, а не пив віскі за ціною маминої пенсії. А він, скотиняра, від неї відрікся. Сотні разів приповзала зміюкою та мить, коли на репліку у студентській кухні, що кишіла дівочим запахом: «Що то за немита стара, що смердить коровами, приперлася до тебе?», не змигнувши оком відповів: «Родичка. Я ж не винен...».

Мама випадково почула, зібрала речі і пішла в ніч — ночувала на вокзалі...

Рвонув на себе ручку холодильника. Йому підморгнула запечатана горілка. «Слава тобі, Госп...» — почав уголос, але недоговорив: славив не те... Націдив повну склянку і випив великими ковтками, як перед тим воду.

— Прости, мамочко!.. — плакав. — Прости, прошу тебе, бо настане мені кінець... Прости, я відчую, якщо ти простиш. І, може, виживу...

У двері ніжно постукали. Семен витер очі, розпрямив плечі. Чоловік же...

Зайшла жінка. Вся у чорному. І з чорною пов'язкою на чолі. Її обличчя видавалося знайомим. Але Семен не міг пригадати. Спогади то з'являлися, то зникали. Не пам'ять, а світломузика з юнацьких дискотек.

— Хто ви? — запитав розгублено.

— Твоя совість! — прорекла жінка.

Лизун спочатку злякався. А потім по-дурному розреготався. До нього дійшло, що розігрувалася прелюдія до... спілкування!.. Цікавий задум, нічого сказати!..

Рипнули двері. І заскрипіли. Протяжно, зі скреготом. Так у нових готелях не скриплять. Перед Семеном у всій своїй красі, в червоних чоботях, чорній уніформі, у сірому фартуху, у кривавій масці, із сокирою в руці стояв... кат...

— У тебе є шанс покаятися, — мовив він голосом з могили. — І простити всіх, хто завдав тобі болю: віднині і до початку світу. Тоді житимеш. Легко, а не так...

Лизун отверезів. Похилив голову. Наче чекав тої миті все життя.

— Я каюсь. І прощаю. Всіх! — сказав. Не зі страху, щиро.

Кат підійшов до Семена. Шарпнув його пальця і провів по сокирі, як платіжною карткою на касі в супермаркеті. Кинув на стіл папір.

— Підпишись кров'ю, щоб твоє прощення прийняв Хаос! — сказав.

Семен притулив закривавленого пальця, куди йому тикнув кат, і всміхнувся... Бо почув мамин голос. Вона сказала: «Добре...»

Він притулився до матері і хмелів від найкращого у світі запаху. І затишку, дарованого її обіймами. Муркотів від задоволення, як котяра, коли мама гладила його по голові своєю зашкарублою, спрацьованою долонею...

Навколо нього маячіли тіні... Бо у його новому світі дивовижна жінка в чорному і кат — людьми бути не могли...

Тому вони зникли, наче привиди... І роз'їхалися по домівках. Викликали таксі із заправки. Ніяких посиденьок — хоча Борис хотів відсвяткувати «очко». Він розумів, що був головним завойовником підпису і, як кожен геній, чекав, щоб його похвалили. Достойно оцінили. Він бажав насолодитися розповіддю, як фантастично усе вирахував... Борис навіть приготував монолог:

«Як ти так швидко дізнався, хто наступний?» — мала запитати Марі, закусуючи коньяк морозивом, і захоплено дивлячись на нього. Лев Львович мав мовчати — за нього вмів говорити вираз його обличчя.

«Легко, — відповів Борис. — Всього-на-всього підключив мозок — і поїхало...»

«Можеш відкрити секрет геніальності?» — запитала Марі.

«Тільки для вас, — і Борис почав: — Дуже просто. Тільки Лев Львович сказав:«... борись за друга і слідкуй за хитрим ворогом, що лисом виманює тебе...» я почав метикувати, що «борись за друга» означає боротися за другого клієнта в списку, бо слово «друг» схоже зі словом «другий», бо прямо той, хто шифрує, не говорить, завжди спрацьовують асоціації. Далі. «Слідкуй» має спільний корінь «слід» зі словом «слідчий»...

«Але це не факт, може бути простий збіг?» — зауважила Марі.

«Чудесно! Я теж так подумав! — похвалив жінку Борис. Треба ж відповідати взаємністю. — Тому шукаємо підтвердження, а воно, як на долоні: «хитрий ворог, що лисом виманює тебе» вказує на підступність слідчого, що він не раз продемонстрував, і, основне, на його зовнішню ознаку, бо лис — рудий!.. Ось і все... Хитрий рудий ворог, який постійно за нами слідкує, хто? — слідчий.

«Геній з ботанічного саду!» — мав сказати Лев Львович, а це для Бориса було найбільшою похвалою...

Жаль, не вийшло... Категорично проти святкування перемоги була Марі. Казала, не час привертати увагу, бо мало чого... Тим більше, Борис брав номер. Прізвище і документ — чужі, але обличчя-то Борисове...