Привид безрукого ката - Андрій Процайло

— Дитинко, його забрали! — лементувала. — В наручниках, як якогось рецидивіста!..

Стара розказала навіть більше, ніж знала.

— Може, зайдеш, огледишся? — запитала наостанок. — Я маю ключа...

— Ні! — відрубала Марі. — Не треба. Мало що вони там могли начепити. І вам не раджу туди...

— А правда-правда, — затакала стара. — Я бачила по телевізору, зараз... нічого не скриєш... Техніка...

— Я побігла.

— До нього? — запитала сусідка.

— Не знаю, — чесно відповіла Марі.

— Він куртку лишив.

— Сховайте її гарненько, — і зникла.

— Певно, що не буду в ній ходити, — буркнула стара. — В своїй не маю куди вийти... Дожилася, що всі мої друзяки вимерли... А живих менти в'яжуть...

Марі взяла таксі і поїхала у райвідділ. Інших варіантів не бачила. Перебирала у пам'яті, до кого б могла звернутися по допомогу — і не знайшла. Без дивакуватого Лева красень Львів для неї був чужий, наче холодний вітер містичної ратуші.

Спитала вартового на дверях, як пройти до начальника. Той перелякано почав випитувати, хто, від кого, для чого, домовлялися самі, виклик, неприйомний день, не впущу... Махнула на нього рукою і погнала догори сходами. Бідака не знав, що робити, то смикався бігти, то боявся покинути пост, то трусився над телефоном... Врешті подумав декілька поганих слів, які можуть бути з нею, понадіявся на «може, пронесе, задовбали...», а як ні — то дадуть догану. А догана — не геморой, — як любив повторювати начальник, — на ній сидіти можна... І заспокоївся.

Коли Марі побачила слідчого, той говорив по телефону. Був білий, наче сніг, з чола скапувало, ніби у відлигу, і був злий, як рудий чорт...

Ярема Сильвестрович ніяк не міг зв'язатися з Семеном — той уперто перебував за межами досяжності. Суддя страшенно злився. Він не міг збагнути, навіщо слідчому телефон, коли він постійно відключений. Нарешті пішли гудки, певно, жіночка, котра ввічливо повідомляла: їй шкода, що рудий такий телепень, що не може поговорити, втомилася.

Семен задоволено сказав «алло». Це ще більше збісило суддю. Він висварив слідчого по повній програмі, не шкодуючи смачних матюків. Семенів запал після такого благословення трохи згас. Він лишень покірно такав, щоб не нарватися на ще більші неприємності.

Ярема Сильвестрович заспокоївся, коли Семен пообіцяв, що більше такого не буде: він не відключатиме телефон ні за яких обставин.

— Скажеш коханці, що треба з телефоном, — порадив суддя.

— Я не був з коханкою, — фиркнув слідчий.

— Тоді треба було придумати, що ти з нею був! — випалив Лавник. — Хоч якесь більш-менш нормальне виправдання мав би, телепню...

— Вам не брешу, — признався Семен.

— Хоч у чомусь молодець, — похвалив слідчого Ярема Сильвестрович. — Тепер до справи: відбій.

— Не зрозумів, — сказав слідчий.

— З Безруким відбій. Тюрма відпадає. Змінилися обставини.

Семен мовчав, важко дихаючи зі злості. Його настрій можна було вгадати через трубку. Не треба бути навіть суддею, що читає думки.

— Чого ти сопеш, як ковальський міх?.. Зрозумів?

— Ми якраз тут. Я щойно посадив його! — сказав з лагідним притиском. — Задіяв людей. Оформив усі папери. Аж тоді включив телефон. Щоб прозвітувати, що завдання виконав. Не встиг. Ви мене випередили. А телефон у мене тут забрали — такий порядок. Не можна з мобільним... Тому ви й не додзвонились...

Ярема Сильвестрович трохи подобрів.

— Добре, — сказав. — Тепер зроби так, щоб його випустили. Чимшвидше... — і поклав трубку, хоча в його вухах довго дзвеніли благословення, якими його славив вірний слуга Семен Лизун.

Не встиг слідчий закінчити свою ненормативну тираду з декількома нормативними сполучниками, як почув:

— Де він? — на нього накинулася лікарка з психіатричної комісії.

Семен Лизун стиснув у руці телефон, ледь не розчавивши.

— Скоро буде! — визвірився на жінку, наче це вона наговорила йому на мобільний повні баняки капостей.

Побіг назад, як обпльований. Скільки нервів йому коштувало посадити Безрукого, тепер треба мізкувати, як його випустити. Так усе класно підготував, так підтасував...

Лева лишень запитали, чи він тоді-то і там-то не мав сутички з п'ятьма молодиками.

— Мав, — відповів чесно Безрукий.

Його зразу ж вивели, поселили у камері попереднього затримання. І забули про нього. Сам усе визнав, телепень...

Слідчий з'явився у камері десь години через три. Всі папери на звільнення були готові. Довелося наново принижуватися перед начальством. І балакати з побитими спортсменами. На цей раз вони до