Привид безрукого ката - Андрій Процайло

— Трясця його матері! — вигукнув Лев. Бо поруч чолов'яги у повітрі висіла папка. Звичайна шкіряна папка для паперів.

Чолов'яга підійшов до дверей. Підпливла і папка. Зайда на дзвінок не натискав. Проте у дверях з'явився Борис. Він без питань впустив чоловіка всередину. Прослизнула й папка.

Виходили так само. Окремо — загартований чолов'яга, що зимою носить літню кепку, і окремо — папка.

— Що ви на це скажете? — запитала Марі.

Лев мовчав.

— Скажемо, що чомусь камера не може відтворити істоту, що несла папку. Або це людина-невидимка... Або це дуже цікаво, якщо не сказати — дивно... — висував свої здогади Борис.

— Або це не людина, — додав Лев.

Усі троє насторожено перезирнулись.

— Ви мене не лякайте, бо мої приїдуть аж через три дні. І не факт, щоб тільки змінити чемодани... — розрядив обстановку Борис. — То ви мене, як розкаяного зрадника, берете у свою команду? — запитав. — Чи як?

— Якраз про це я і хотів тебе попросити, — сказав Безрукий, заручившись згідливим поглядом Марі. — Але з однією умовою: навіть попри те, що твоя турботлива матуся тобі заради твоїх геніальних мізків не дозволяє користуватися мобільним зв'язком, я тобі все-таки подарую мобільний телефон. Згода?

— Леве Львовичу, Леве Львовичу, ну, ви, як дітвак, чесне слово! — засміявся Борис. — Та не треба підкреслювати — «твоя», «тобі», «твоїх»... Невже ви думаєте, що мобільного у мене немає?

— Переконаний, що є, — відповів Лев. — Просто не знав, як увічливо в тебе попросити номер.

Падав дощ і зразу замерзав. На дорозі була ковзанка. Машини відбивалися від бордюру до бордюру, як шайба від бортів стадіону. Ще не проїхали й кілометра, а вже побачили п'ять зіткнень — автівки дивно викручувались, приймали карколомні пози і смачно цмокались в боки; розумніші, правда, нічого не видумували і ніжно цілували в зад — так було набагато дешевше.

Водій старого пожмаканого таксі, у якому їхали Лев та Марі, впрів від напруження. Він постійно бурмотів під ніс: «Господи, прости мені всі гріхи мої, видимі і невидимі, каюсь, більше не буду, дай мені щасливо добратися додому, Господи, бо другого ремонту я вже не переживу... Я вже спокутував, Господи, досить одного ненормального, що звалився на мене з небес, Господи...»

Марі з Левом перезирнулися. Невже?..

Безрукий вийшов біля будинку Марі, хоча мав їхати далі. Коли розплачувався, уважно розглядав водія, потім машину...

— Думаєш, той самий? — запитала Марі.

— Хто його зна... Можливо...

— Ти в курсі, я в гості не запрошую, — сказала твердо.

— В курсі. Я не напрошуюсь. Пройдуся. Треба просто подихати і подумати... про ніщо... А тобі треба відпочити, Марі... Вранці на роботу. І дякую... Навіть не уявляю, що робив би без тебе... Ти мій ангел-охоронець...

— Не перебільшуй, — Марі підійшла до Лева. Поряд з ним виглядала маленькою безпомічною дівчинкою. Він стояв, як мохната скеля, незворушний, сильний. — Може, ти пригнувся би трохи, га? — сказала. — Як я можу поцілувати тебе... в щічку?..

Лев відчув на щоці вогонь, що дарує крила...

На них і полетів додому, щасливий, як юнак, що вперше втрапив у полон поцілунку, відчув його чарівливу енергію жаги і родючості, енергію, що керує світами, живлячись якою, світи мандрують галактиками, і добре їм від того, і не сумно, і є за що боротися і помирати...

Заснути не міг. Місяць цілу ніч зазирав у вікно, дратував. Не любив Лев місяця, не мав до нього довіри, хоч умри... Думав про Марі. Як добре думати не про себе! Це справжній рай — піклуватися про когось, хоча би подумки обдаровувати когось блаженством...

Коли треті півні у найближчих від Львова селах почали кукурікати, а нишпорка-місяць невтомно зирив у вікно, коли думки про чарівну хвилясту жінку заполонили весь простір навколо Львова, аж до найближчих сіл, коли сон краєчком ока почав підкрадатися до Лева і затуманив його пухнастою розслабленістю, коли душа Безрукого витала поміж світами, гадаючи, щаслива вона чи нещасна, вічна а чи тлінна, Лев побачив бридкого чоловічка, що дико регоче, скручуючи голову саморобній ляльці-мотанці, яка була... без руки...

Сон утік остаточно. Лялька не виходила з голови, і вчорашня поразка з Борисом витіснила навіть гарячий поцілунок Марі. Лев пішов у ванну, довго чистив зуби, механічно водячи щіткою, аж з ясен пішла кров. Схаменувся, пополоскав рот, став під душ. То обпікав себе гарячою водою, то холодив крижаною. Тіло збуряковіло, ванну заполонила пара, крапельки води стікали по плитці, наче плакали. Лев нічого не відчував і не бачив, бо до нього раптово, без попереджень, увірвалася думка — і не відпускала: його стосунки з Марі напряму пов'язані з його місією... Чому?.. Лев згадував все з першої зустрічі, розум утовкмачував — випадковість, а душа переконувала доля... І такими виснажливими були ці внутрішні спілкування, що на планування подальших дій сил не вистачало. А треба було...

Безрукий прийшов до тями, коли в черговий раз обпікся паруючою водою. Тіло пашіло. Легенько