Українська література » Фентезі » Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Читаємо онлайн Привид безрукого ката - Андрій Процайло
втерся рушником, поголився, поки щетина не втратила м'якість. Використав момент, бо голитися не любив — страх. Одягнув халат, що висів у ванній і давно без діла, бо не мав часу в ньому ходити — завжди кудись біг. Куди? — запитав себе дивуючись, адже насправді не було куди бігти. Навіть іти не було куди, міг собі розслаблено плестися — і встиг би всюди вчасно. Заварив кави, міцної, наче смола. Взяв її в кімнату, всівся за стіл, ноги вкрив коцом, як футболісти на лаві запасних під час матчу в холодну погоду, і почав згадувати останнього листа від привида. Він наче готувався до цього моменту, а чищення зубів, контрастний душ, гоління, кава були ніби обов'язковим ритуалом до цієї миті. Левові враз стало затишно, він умудрився навіть дивно скрутитися, як дитя в утробі матері, і... заснув...

Його розбудив хатній телефон. Дзеленчав, як одурілий. Лев навіть забув його голос — так давно ніхто не дзвонив на домашній. Найкращі часи старого телефону минулися разом зі смертю господині.

Сонно озвався. Почув голос Марі і стрепенувся.

— Постав на зарядку мобільний, — сказала. І зразу додала: — Леве, я боюся... У божевільню втрапила відьма!

— Яка? — запитав, протираючи очі.

— Наша. Яка сказала, що ти нормальний.

— І що?

— Меле страшні дурниці. Каже, що її душу засуджено до смерті через те, що вона допомогла катові... І рветься втекти. Бо не встигла катові сказати, що його смерть у ляльці. Розумієш?..

— Мало що...

— Добре, я зараз відпрошуся, приїду, і ми вдома спокійно поговоримо... Давай, бо мені здається, що за мною шпигують. Ще мене закриють... Ага, вона каже, що очі...

У двері затарабанили, як на пожежу. Не життя, а якесь білядвер'я. Зайшов — вийшов, зайшов — вийшов, і гасаєш отак від дверей до дверей зранку до ночі, а тоді питаєшся сам себе, де поділося життя? Біля дверей, де...

— Секунду, Марі... — сказав. — Бо якісь йолопи виламають мені двері...

З'явився — не забарився. На порозі стояв рудий слідчий. Поруч нього дві шафи в масках розумних виразів на обличчях.

Слідчий випалив одним подихом:

— Вас заарештовано за нанесення умисних, середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

— Що? — визвірився Лев. — Зараз я вам покажу ушкодження!

— Раджу не робити дурниць, Леве Львовичу, — попередив слідчий. — Бо тоді вас точно закриють. Надовго. Моє завдання — доставити вас у відділ. Може, непорозуміння, чи як... Надійшли заяви, і треба все з'ясувати...

«Навіть так — заяви!.. Я вам зараз наштампую мордяки, а не заяви...» — пригрозив подумки Безрукий і краєм ока вловив погляд рудого на відкладену трубку. Підійшов, щоб покласти. Механічно притулив до вуха і почув благальний голос Марі: «Не бий їх...» Спокійно поклав трубку.

— З роботи, — пояснив слідчому.

— Не хвилюйтесь, — відповів той. — Самі з'ясуємо. Не проблема...

Лев походив по кімнаті під прицілом шаф, готових у будь-яку мить розім'яти свої накачані клешні. Рудий бавився наручниками.

— Добре, — процідив крізь зуби Лев, — треба — так треба... Щоб з'ясувати...

— Атож, — поважно кивнув головою слідчий. — Одягайтесь. Холодно.

Лев відсторонено зняв халат. Одягнув спідню білизну. Дві пари шкарпеток. Джинси. Футболку. Один светр. Другий. Порився у шафі, вийняв на декілька розмірів більший светрище на замок під шию і того нап'яв на себе. Зверху ледве натягнув куртку.

Рудий посміхався кутиками губ:

— Може, так ретельно готуватися... не треба? — карбував кожне слово, приховуючи між паузами насмішку.

— Може не поможе, — відрубав Лев. — Пішли.

Рудий відверто забряжчав наручниками.

— Добре, що гіпс зняли, — ляпнув.

— Не помогло б. І так кисті нема. Обрубок вислизне.

— М-да, — тільки й промимрив рудий, бо зрозумів, що дав маху. — Доведеться вас припнути до себе.

— Можна без прикрас? — налетів на слідчого Лев. — Не треба робити шоу. Я сам. Тим більше... — Безрукий махнув головою у бік шаф, мовляв, диви, яка сила...

— Не кажіть, не кажіть, Леве Львовичу, шістьох спортсменів поклали...

— П'ятьох, — поправив Лев. Аж тепер до нього дійшло, звідки росте в кобили хвіст. — То як?

— Можна, — погодився слідчий. — Нині вам чомусь вірю. Хоча ви буваєте непередбачуваним, якщо чесно.

Левову непередбачуваність слідчий відчув уже на сходовій клітці. Безрукий раптово зупинився і сіпнувся до сусідчиних дверей. Пані Стефа зразу відчинила, бо підглядала. Лев миттєво стягнув з себе куртку і віддав сусідці.

— Заберіть, жарко щось, — сказав. — І рухи сковує...

Клацнули наручники. Слідчий все-таки вирішив не ризикувати.

— Тримайте в себе. Потім заберу! — кричав знизу зі сходів до сусідки Лев, удаючи з себе дурника.

25
Відгуки про книгу Привид безрукого ката - Андрій Процайло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: