Привид безрукого ката - Андрій Процайло
До хлопця повернулася жвавість. З очей зникла пелена, з'явилася думка. Він уважно ловив кожне слово оповідачів, авторитетно покивував головою, ніякого подиву не виявляв.
Лев майже нічого не втаїв від хлопця. Який сенс? Навпаки, з його мізками та неординарним мисленням юне світило науки може багато допомогти. А для цього йому варто бути в курсі всіх чудернацтв, якими нагородило їх життя. Так чи інакше, їхні долі переплелися. Хоча б цим договором.
Безрукий вийняв з внутрішньої кишені куртки акуратно складені файлові аркуші. Розгорнув, поклав на стіл. З іншої кишені вийняв ручку. Нехай краще буде своя, перевірена, бо раз у рік і чорнило зникає... Тремтячою рукою акуратно вивів «Борис Мудрагель».
— Підпишеш? — запитав хлопця. — Кров'ю?..
Вундеркінд ходив по хаті колами і безперервно, то однією, то другою рукою чухав голову. Так можна було поробити собі смішні бокові залисини. Тому Лев зупинив його за плече, розвернув до себе і запитав:
— Чому?
— Містика, — відповів Борис. — Але, на жаль, нічого не вийде. І не тому, що я не хочу. — Він узяв канцелярського ножика, шмигонув собі по пальцю. Кров кволо виповзала з його геніального тіла. Він трохи надавив на палець, щоб її було більше. Притулив навпроти свого імені та прізвища, поводив пальцем урізнобіч. Коли забрав палець, то всі побачили, що... аркуш був чистий. Ані сліду! Кров наче випаровувалася. Так само і з підписом ручкою...
— Що таке? — запитав спантеличений Лев. — Ти можеш мені пояснити?
— Можу, — відповів Борис. — Півгодини тому я підписався за... справедливість... Кров'ю. Очевидно, що одночасно голосувати за одне й інше не вийде. На двох шальках водночас той самий закривавлений тягарець бути не може...
— Не встигли! — розчаровано сказав Лев.
Марі сиділа на стільці, скулена, згорблена і гризла з переживання нігті.
— На вашому місці, — сказав Борис, — я б не робив трагедії з того, що сталося, а краще поміркував би, звідки вони про мене дізналися? Бо, наскільки я починаю здогадуватись, я стояв, правильніше, лежав, коло витоків цієї містерії...
— Як ти міг, Борисе? Як ти міг?.. — повторював тихо Лев, водночас прокручуючи у голові тисячі варіантів, що спливали один поперед одного, як запінені хвилі.
— Просто, — відповів Борис. — Із радістю. І з переконанням, що змінюю світ на краще...
— Він був під гіпнозом. Однозначно, — зробила висновок Марі.
— Я це зрозумів ще тоді, коли пішов під душ... Мені дуже шкода, Леве Львовичу. Але наскільки я поінформований, світ на мені клином не зійшовся. Перевага «прощення» залежить від більшості підписів. Отож я б на вашому місці продовжував боротьбу, а не мимрив «як ти міг... як ти міг...» Тим більше, що недавно один мудрий чоловік написав у моєму блокноті — «З-поміж безлічі твоїх думок чужих — безліч».
До Лева крізь сонмища думок дійшло, що хлопець має на увазі його, згадуючи «мудрого чоловіка», бо саме він записав пророчі слова у хлопцевому записнику, коли виписувався з лікарні. А тепер за іронією долі цими словами юнак його підбадьорює. «З-поміж безлічі твоїх думок чужих — безліч». Яка мудрість! Ледь не основний закон життя. Безрукий не пам'ятав, де він ці слова взяв: прочитав чи почув, або, може, сам придумав? Лев по-батьківськи глянув на хлопця:
— Дякую, Борисе, — сказав Безрукий. Це мало означати, що хлопцеві прощено. Те, у чому він ані крапельки не винен...
— Прошу, звичайно, — Борис усміхнувся; йому сподобалася реакція Безрукого на його монолог — недарма він вивчав технології вербального впливу на особистість. — Однак мене як потерпілого цікавить, чи ви знаєте, з ким воюєте? Тобто хто вони?.. — закінчив Борис без словесних викрутасів.
— Не знаємо, — відповів Лев. — Не маємо ані найменшого уявлення.
— Тоді почну з себе. Коли вони увійшли, їх було двоє. Я не встиг їх розгледіти, бо їх тіла розпливлися. Вони були, я їх бачив, відчував, але вони були безликі. Говорив лише один. Це точно. Досі не можу збагнути, як я так легко підписав їхнього папірця. Невже так просто залізти в мою довбешку?
— Під сильним гіпнозом — так, — сказала Марі. — Не зважай, на твоєму місці міг бути кожен...
— Якщо ви думаєте, що мене мучить почуття провини — помиляєтесь, — парирував юнак на розраду. — Не в моєму стилі плакати за тим, чого не повернути. Я не маю часу на сльози — мене цікавить «чому?...» — хлопець не встиг закінчити однієї думки, як його перебила інша. — Камера! — вигукнув і щез у коридорі.
Через мить прибіг і всівся за комп'ютер.
— У коридорі працювала камера, — пояснив. — Зараз ми перевіримо, що вона побачила...
Він поклацав по клавіатурі, і з'явився коридор. Чорно-біла картинка, посередня, проте охоплювала всю сходову клітку. Три пари очей свердлили порожнечу. Ніхто на сходах не показувався. Лев від нетерплячки скреготів зубами, певно, сам того не зауважуючи. Марі постійно глипала на годинник, як герої фільмів, що мають знешкодити вибухівку, бо інакше світові буде гаплик. Борис спокійно чекав — ось у кому жив справжній дослідник!
— Ідуть, — сказав і потер руки, наче ними мав зараз пов'язати зайд. Проте сходами підіймався лише один чолов'яга років п'ятдесяти, у легкій
