Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
«Відьомська доба» — одна з найкращих книжок Дяченків. Втім, це можна сказати чи не про все, що виходить з-під їхнього пера, чи то пак — пер. Чи вилазить з їхнього принтера. Читачі, що на дух не переносять фантастики, можуть спокійно братися до читання — якість гарантована. За позірною легкістю, за прозорістю письма — темний жах одвічних питань. Це — теж про кохання. Про Любов, яка ламає стереотипи, традиції, змиває тавро рабства з душі, підіймає людину до рівня Бога. Саме вона, така всесильна, рятує світ від рутини, що тягне у болото немічності й самознищення.
У художньому оформленні книжки використані фрагменти старовинних гравюр та робіт В’ячеслава Лосева
Відьомська доба
Пролог
На те, що він намагався зробити, ось уже кілька століть існувала неоголошена, але сувора заборона.
Те, що він налагодився вчинити, лякало його самого — та він уміло відганяв од себе страх. Дві сухі палички — одна в одній — були ідеально притерті. Приготовано хмиз і мох — всохлі, ламкі, готові зі вдячністю прийняти кожну, найменшу іскру.
Та перше ніж приступити до важкої праці, він поклав долоні на землю й попрохав її зглянутися.
За спиною його мовчали високі смереки в пишних шатах до п’ят. Нижнє, почасти мертве віття тремтіло, наче втомлені чорні руки; неохайною бородою звисав зелений мох.
Мовчав і туман, що схилом сповзав у долину; мовчали далекі гори — сірі, як і небо. Побрязкував дзвіночок — добрий господар повісив його на шию барана з теплим тонким руном. Добрий господар, сріблясте дзенькотіння…
Від приземкуватого житла, непомітного в імлі, повівало димом.
Він перевів дихання. Повільно зняв годинника, запхав глибоко в кишеню, помасував зап’ястя; востаннє озирнувся довкола — і взявся до роботи.
Чисте полум’я народжується саме так — тертям дерева до дерева.
Чиста ватра здійметься до неба, і на кілька годин людина опиниться у безпеці. Коли ж відгорить, аж до ранку треба буде стерегти грань, аби ТА не з’явилась…
Втім, ОТА може прийти й тепер — коли він за роботою і беззахисний. ВОНА вже відчула загрозу і, можливо, нервово принюхується, ловлячи подуви, вітерці, запахи…
Можливо, ВОНА вже поспішає сюди; чоловік озирнувся знову і потроїв зусилля.
На тому, що він чинив, тяжіло тавро заборони — та хіба ж був у нього інший вихід?
Хіба міг він інакше захистити — себе, дітей, худобу, дім?..
Най ті, зі села, відкупляються. Намагаються ЇЙ загодити; його пращури роками не з’являлись у долині і не лягали на сільському цвинтарі — лише тут, на горі, вдома… Ні до кого не піде він на уклін. Він сам зарадить собі.
Дерево пахнуло димочком, що підійнявся з-під його рук. Ще трохи… Коли ВІДЬМА не з’явиться зараз — він майже переміг.
Дим. Солодкий запах. Ритуальна фраза, пучка землі, солі — ось воно, чисте полум’я…
Якусь мить він блаженно відпочивав; потім підвівся й підкинув хмизу. Вогонь. Вузлуваті сині пасма. Чисті… Зі самого ранку він проведе через остигле вугілля дітей — і вони будуть здорові. Проведе корову — і діти будуть ситі… І пройде сам. Зашиє в торбинку чорну вуглину, почепить собі на груди і сміливо погляне в очі… Коли зустріне її.
Він здригнувся. Йому здалося, що іскри в темно-сірому небі летять НЕ ТАК.
Тут? ВОНА? Чи привиділось?..
Він до болю в очах озирав сутінки — близькі стовбури і далекі схили; іскри сипали тепер ЯК НАЛЕЖИТЬ. Отже, примарилось. Почекаємо…
Знову сів. Зчепив пальці на руків’ї віковічної, мов смереки, бартки.
Ватра палала.
Гарячий гнучкий язик вилизував небо; чоловіку здавалось, що світ довкола чорніє, не в змозі змагатися барвами з чистим полум’ям. Що сліпне, а в очах його танцюють вогняні кола, що немає нічого у світі, крім цього світла, яке повнить його силою.
Він стулив повіки і жовтогаряче змінилось яскраво-червоним.
Десь озвався пугач, завовтузилися під землею миші… Червоне коло на внутрішній поверхні повік. Чоловік бачив, як серед білого дня з натугою сходить стрімкою стежиною його жінка, вагітна молодшим сином. Він дивився, як обережно ставить вона набряклі ноги, як полохливо хапається за його простягнену до неї руку — і туга, ніжність, біль утрати стискували йому горло, так, що не передихнути.
Металевий зблиск непорушного топірця. Тиша. Час зупинився.
Він розплющив очі — тепер йому ввижалися діти, що сторóжкою низкою проходили вугіллям. Старший, з постійно опущеними кутиками вуст, похмурий і жорсткий — у свого суворого діда обличчям і характером; середній, схожий на матір — білявий, зі здивованими зеленими очима та рубчиком над верхньою губою; молодший, який не знав материного молока, ледве переступає тонкими слабкими ніжками…
Чоловік поривчасто зітхнув.
Він дивився у вогонь, і йому вдавалось, наче і гори, і ліс позирають туди ж. Наче вони здригаються, зачудовані його сміливостю; давно вже ніхто не творив тут чистої ватри, одна лише іскра якої здатна дощенту спалити півсвіту…
Вітер змінив напрям.
Чоловік продовжував сидіти нерухомо, але тепер очі його не припиняли бодай на мить обмацувати темряву за вогняним колом. Може прийти і Чугайстер. Придибати, аби танцювати біля багаття — кепське, кепське сусідство…
Далеко, у мороці, на порозі приземкуватого будинку пискнув приймач. Північ.
Ледь помітна напруга пробігла підсвіченим гіллям смерек, ледь помітний подув; чоловік теж напружився, і спина його захолола. Примарилось? Стогони… Шелех… Зблиски… Чи ні?..
— Геть, відьмо, — мовив він, повільно зводячи бартку.
Жінка стояла на межі освітленого кола.
І він, уже готовий кинутись, ударити — відсахнувся.
Та, котра прийшла на чисте полум’я, не була відьмою.
Біле, мов молоко, тіло. Знекровлене обличчя; кожною рисою знайоме, тільки очі надто великі, більші, аніж за життя.
Ім’я її так і не зійшло з його вуст, що більше не корилися йому; жінка повільно похитала головою, не відводячи дивного, прозорого, журливого погляду. Тонка шкіра просвічує наскрізь. До щему рідне обличчя.
— Ти… прийшла… а діти… сплять.