Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Вибіг з машини і принюхався. Останнім часом нюх був його дороговказом. Убіг у кабінет. Руки самі потяглися до сейфу. Узяв ляльку — його ущипнуло струмом. Безрука мотана потвора ледь не впала. Підхопив над самою підлогою, підкидаючи, як колись у дитинстві щойно вийняту з жару картоплину. У голові захрипіло, наче у старому радіо, що не могло уловити сигнал. Лавник подумки крутив уявним уловлювачем хвиль — не допомагало. Він спітнів, думки перестали підкорятися голові. Перед очима розстелився туман, зникла підлога під ногами. У вухах гримнуло так, що ледь не розірвало скроні. І враз настала могильна тиша. А ще через мить він почав уловлювати якісь думки...

О, Велика Сило, хвала тобі!..

Ярема Сильвестрович вихором вилетів надвір. Розбурханий, без верхнього одягу. Водій, який удруге не встиг доїсти недоїдену булочку, подумав, що хтось умер. Він ускочив у машину, завів, вибіг, відчинив шефові дверці — і знову за кермо. Щоб гнати Бог знає куди!..

Суддя взяв мобільний, когось набрав:

— Чекай мене на місці! — скомандував.

«Тут щось не те, — подумав Місяць. — Або я здурів, або щось коїться з часом. Бо таким довгим день не може бути. Якась химера...»

Борисові координати було знайти легко. Марі зателефонувала в лікарню, їй виклали все, що було в реєстраційній картці пацієнта і поза карткою: домашня адреса, стаціонарний телефон і номер мобільного, що олівцем був дописаний на боці облізлої обкладинки — навпроти ПІБ.

Викликали таксі. Поки не було машини, Лев зателефонував на хатній номер вундеркінда. Ніхто не піднімав трубки. Вдруге, втретє — без результату.

— Набирай мобільний. Чого ти мучишся? — порадила Марі.

Замість гудків співали захмелілі зайці: «А нам все одно...» Лев увімкнув гучномовець, щоб Марі послухала, якими піснями захоплюються рідкісні представники «ботанічного» саду України.

— Я його приб'ю, — сказав Безрукий.

— Ви комусь погрожуєте? — почувся зі слухавки жіночий голос, і Лев від несподіванки занімів. — Алло, мені не до жартів... — додав суворо голос.

— Перепрошую, а ви хто? — ляпнув Лев. Навіть Марі від несподіванки плеснула себе долонею по лобі.

— Чи не здається вам, пане, що з огляду на те, що ви телефонуєте до мене, а не я до вас, логічно було б, щоб я знала, хто той нахаба, з яким я маю честь говорити? — почув у відповідь дошкульне запитання.

— Ще раз перепрошую, — почав Лев. — Я знайомий Бориса. Лежав з ним у лікарні в одній палаті. Моє прізвище Безрукий. Можу я почути Бориса?

— А я його мати. Я в Харкові. На виставці. Дзвоніть на домашній.

— Він не бере трубки, — пояснив Лев.

— Чи не могли б ви прикинути, що Борис може бути у ванній, приміром?..

— Міг би... — по-школярськи промимрив Безрукий. — А чи не могли б ви дати мені Борисів мобільний?.. — запитав зіщулюючись, передбачаючи купу учительських докорів.

— Я не дозволяю дитині користуватися мобільним зв'язком. Від нього страждає мозок, — повчала Борисова мати.

— Дякую. Приємно було поспілкуватися, — мовив Лев кривлячись.

— Взаємно, — скорше, факт, що з такою ж мімікою відповіла жінка. У трубці запікало.

— Поговорив, називається, — видихнув Лев під глузування Марі. Підійшов до відчиненого вікна, щоб ковтнути освіжаючого повітря, і побачив, що саме під'їжджає таксі.

Борис відчинив хвилин через п'ять настирливого дзвоніння і гупання в двері. Він був блідий, сам не свій, наче в тумані. Без емоцій дав спокійно себе обняти зраділому Левові, аж хруснули юнакові всезнаючі кістки. Вундеркінд провів гостей на кухню, показав Марі на чайник.

— Леве Львовичу, зі мною щось страшне твориться. У мене є підозра, що на мене було здійснено енергетично-гіпнотичну атаку. Я прийму душ, може, трохи змию вплив. І прийду. Я неймовірно радий вас бачити! — випалив Борис на одному подихові. Наче переживав, що не встигне.

— Він що, перевчився? — запитала Марі.

— Тобі видніше, диваки — твоя спеціалізація, — задумливо мовив Лев. — Енергетично-гіпнотична атака... Такий термін хіба є?..

— Мені здається, що він — не зовсім... — уникла відповіді лікарка.

Борис повернувся з душу у мокрому спортивному костюмі — нап'яв його на себе не витираючись. З волосся скапувала вода.

— Може витреш голову? — спробував пожартувати Лев. — А то сидиш, як обскубаний гусак...

— Так треба, — сказав Борис. — А тепер я вас слухаю. Бачу, ви не просто на чай забігли. Завжди радий допомогти. І не дивіться на мене, як на здурілого — я вже мислю сам. Відійшло...

Лев завовтузився у кріслі. Від непевності, як повестися далі, припав до чаю, ніби ніколи його не пив. Сьорбав, аж виляски йшли. Врятувала ситуацію Марі.

— Борисе, — почала, — я друг Лева. — Те, що ми тобі зараз розповімо — м'яко кажучи — дивне. Але так є. Повіриш ти в те чи ні — твоя