Українська література » Фентезі » Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Читаємо онлайн Привид безрукого ката - Андрій Процайло
з авто, всадовив на заднє сидіння. Сам сів за кермо... Водій за всю дорогу, яку легко можна було охрестити смертною, не видав навіть звуку. Йому перехопило дух від захоплення. Він не міг повірити, що його стара шкапа таке може витворяти на дорозі! Не машина, а якийсь монстр!..

У коридорі їх зустрів нашвидкуруч зготовлений з білого простирадла плакат. Він висів над дверима Левової квартири. На плакаті чорним маркером були намальовані ваги. На одній чаші, що переважала, було три тягарці, на другій, що піднялася догори — один кволий. Зверху червоним красувався напис: «Голосуй за справедливість!» Навпроти напису — кров'яний відбиток великого пальця...

— Ми спізнились! — приречено мовив Лев. — Двічі спізнились. І це поразка...

— Ні! — заволала Марі. — Ні! — бо ми не здамось! Чуєш? Ми ж не слабаки! Ми підемо разом... до кінця! Бо мені хочеться бути з тобою... поруч.

Лев підняв очі. В них не було пустки. У них було захоплення. Він розтулив уста, щоб сказати Марі дуже важливі для нього речі... Але не встиг... Бо з дверей вибігла життєрадісна сусідка і заштовхала їх обох до своєї квартири.

— Я сьогодні пригощаю! — залепетала. — Бо я нині зробила важливу справу. Я проголосувала за справедливість! Кров'ю! Щоб нащадки знали своїх героїв! Кров — це дуже символічно, правда?.. Але ж милий чоловік, цей голова нашого районного осередку Микола Степанович Чесний. Прийшов з подарунками, купив у мене старе простирадло за ціною десяти нових. Для агітації, ви бачили. Ще й пообіцяв винагороду за те, що я повідомлятиму йому, коли ви вдома, голуб'ята, бо він хоче особисто з вами поспілкуватися. Подзвонити йому?

— Подзвоніть, — махнув рукою Лев.

— Ага, Микола Степанович мені навіть рахунок поповнив. Карточку подарував на сто гривень. Отак! — пані Стефа набрала з клаптика газети цифри. — Пішов гудок, — зраділа. — Алло! Микола Степанович? Дуже приємно знову почути ваш голос. Так от, можете приходити. Сусід Лев Безрукий у мене. П'ємо ваш чай. Так, із Марі. Приходьте, бо вони сумні якісь. Такий радісний день, а вони сумні!.. Не можете?.. Шкода... Дуже шкода... Звичайно, що можу передати. Вони ж переді мною! Кажіть! Перепрошую, я певно недочула... Дочула?.. Добре. До побачення...

Пані Стефа сиділа спантеличена і перебирала руками. Декілька разів пробувала щось сказати, але не змогла...

— Що він нам передав? — не витримала Марі.

— Навіть не знаю, як сказати... — говіркій сусідці така невпевненість не личила.

— Кажіть, як є...

— Він сказав передати, що вам п... — сусідка знову зам'ялася. — Що вам... теє, гаплик. Але сказав це він поганим словом на букву «пі»... Ніколи б не подумала... — не могла прийти до тями сусідка. В її віці розчарування тим, кого ледь не підносила до небес, дуже болюче. — Такий культурний, вихований, ввічливий... був.

Лев придивився до клаптика газети, на якому був записаний номер мобільного.

— Чий почерк? — запитав.

— Мій. Він не хотів писати сам. Казав, що має дві лівих руки.

— Можна до нього зателефонувати? — попросив сусідку Безрукий, спостерігаючи за її реакцією, бо якщо Борис волею-неволею потрапив на їхній гачок, то від старої можна чекати чого завгодно.

— А тобі того треба, Левчику? — засумнівалася пані Стефа. — Бач, як недобре вийшло...

— Зателефонуй, — підтримала Лева Марі. — Ми повинні використати все, що може принести нам якусь інформацію про нього...

Безрукий набрав номер.

— «Цей номер більше не обслуговується», — повідомила ввічлива комп'ютерна тітонька напрочуд голосно, так що чули всі.

Пані Стефа вкотре розчаровано сплеснула в долоні. Марі винувато усміхнулася, наче це вона заблокувала картку. Лев весело запитав:

— Ну де той чай найкращої у світі сусідки?

Пані Стефа взяла пакет, пройшлася по тумбах і поскидала у нього пачечки-коробочки. Потім все викинула у смітник.

— Не хочу нічого його, — сказала. — У мене є свій чай. І тістечка свої... Стара, як світ, а не побачила стерва, — нарікала, — купилася на солодке, як дівка на виданню...

Гостювали недовго. Чаювання не клеїлось, бо пані Стефа була неговіркою. Вона мовчки сьорбала чай і переварювала пережите сьогодні. На душі мала страшний тягар, наче зрадила рідненьку. Почувалася обдуреною і обікраденою. Відчувала, що своїм безглуздим підписом кров'ю дуже нашкодила Левові та Марі — вони не вміли так майстерно прикидатися, як Микола Степанович, щоб йому... Обличчя видали їх з нуздром...


Вечір був сирий, закутаний у мряку. Вмів лякати безнадією і змушувати шукати розраду у склянці.

— Хочеш випити? — запитала Марі раптом, коли проходили біля чергового шумного бару.

— Хочу, — відповів Лев.

— А будеш?

— Не буду. Треба мати контрольовану голову. Ти ж бачиш, туди постійно хтось намагається пролізти...

— Молодець, — похвалила Марі. — Таким ти мені подобаєшся... ще більше... До речі, як тобі було там, у трансі, під гіпнозом?..

— Легко. Здавалося, проблем зовсім немає. Не хотілося виходити...

— Ти все пам'ятаєш?

— Так. Добре, що ти мене зупинила. Я б їм

Відгуки про книгу Привид безрукого ката - Андрій Процайло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: