Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Кожен створює свій світик. І створює, як уміє. А як правило, вміє... погано... Не вистачає зосередженості. Для цього вчитель і подарував йому книжку афоризмів — щоб навчити зосередженню. Він змушував Ярему щодня відкривати книжку навмання, тицяти пальцем у текст і виписувати своєю рукою на смужку наперед заготовленого паперу зловлений долею афоризм. І обов'язково ставити дату виписки. «Час, хоча його й немає, — повторював учитель, — любить бути зафіксованим. Тоді він допомагає». Спочатку афоризм належало прочитати дванадцять разів. Через деякий час — шість. Потім — три. І один. Учитель наполягав прожити день з кожною думкою, навчитися бачити її поміж рядками. Бавитися нею. Нападати на неї і відбиватися. Голубити і ґвалтувати. Все, що завгодно, аби тільки роздягнути її догола і висмоктати з неї всю кров!.. Обдумувати з різних сторін, по-всякому, як тільки прийде в голову. Ніяких обмежень — лише політ думки! — наполягав учитель. Бо тільки так можна навчитися керувати світом. Через себе, через свій світик, за допомогою власних, власних! — підкреслював! — думок...

Лавник отримував задоволення від роздумувань. Він наче збоку спостерігав, що твориться у голові, а потім вибирав потрібне. Вибирав теж не як він, а як сторонній, незацікавлений глядач. Дякувати вчителеві — він це вмів...

Афористична гімнастика натякнула Яремі Сильвестровичу, що треба звернути увагу на інші світи, не лишень на свій. І він одразу вирішив придумати їм долі. Бо вони самі винні — не навчилися захисту. Навіщо впускають у свої світи чужака?..

Дикого пацана Бориса вирішив не чіпати. Його геніальна голова може придумати купу ідей для його друзів. Ідеї можна буде опрацювати для себе. Очкарик не шкідливий. Він підписаний. Тому керований на всі сто. Якщо буде думати не в той бік — ліжко в дурці його чекатиме, з перевченими там не панькаються...

Семену Лизуну, недовченому слідчому, треба допомогти. Щоб не ліз поперед батька в пекло. Тим паче, він їхній. На перших порах піде в божевільню, а там буде видно. Давно пора виганяти п'яну «білочку». Хай спілкується з відьмою — вона там уже своя. Дивачка, доля дала таке тіло, а вона надумала заробляти іншим. Захотілось легкого хліба. Втручатися в чужі долі? А зась! Треба мати справжню силу, а не окраєць недорозвиненого дару. Який, зрештою, цілком справедливо став прокляттям... Доля — це не тільки наперед зготований припис. Доля — щосекундний вибір, який докорінно міняє все наперед прописане, бо поміж рядків і між буквами стільки місця, що можна переписати історію цивілізації з початку і доки хочеш...

Стара, сусідка Безрукого — взагалі знахідка. Такого зв'язкового під самими дверима, якби хотів — то не придумав би. Тому хай слідкує. Ну, час від часу отримає завдання... Мусить трохи попотіти, це і так їй в задоволення. Підписалася за «справедливість» — служи їй... Такий закон жертви...

Мага в дурку не запреш. Він не слабак і не раз це продемонстрував. Завжди був вірним слугою. І він найнебезпечніший, бо багато знає, а як захоче (чи його заставлять), з його здібностями може дізнатися ще більше. Тому він піде... в кому... І чує серце, чим швидше, тим краще. Для всіх. А допоможуть обставини — з коми вилізе. Він же не винен, що до Безрукого інколи приходить прозріння. І тоді він товче всіх, хто потрапляє під його гарячу руку... Як він тих спортсменів перетлумив розумом — не збагнути. Кидав тими бугаями, як м'ячиками. Лавник дістав тротуарне відео, неякісне, правда, деталями не насолодишся, але здивовані баньки спортсменів у ньому проглядалися добре. Як Лизун змусив їх написати заяву на Безрукого — загадка. Це ж — сором!.. Проте... про заяву спортсмени могли і не знати. Так інколи буває...

Про Безрукого і його неотесану подружку з Євросоюзу, що шукає вражень в Україні, він подбає пізніше. Ще матимуть враження! Треба дати їм трохи часу — насолодитися поразкою!.. Яка ганьба — втратити підпис з-під самих дверей. Підпис, який сам переслідував їх!.. Йолопи!..

Набрав водія.

— Вже! — наказав.

Зоряна сиділа у вітальні перед телевізором. На столику вабили голим горлечком його улюблене вино і риба. В'юни. Він страх як любив цю рибу. Може, тому, що вона була така вертка, як він. Зоряна мовчки звела свої шикарні брови. Це було здивоване запитання: «Куди?»

— Я ненадовго, — сказав впевнено Ярема. — Дякую, що чекала. Вибач, що приділив мало уваги. Надолужимо.

Вона встала і провела його до дверей. Якби Ярема не був таким тренованим, щоб не піддаватися своїм емоціям, він би залишився — риба була зготована спеціально для нього!.. Без сумніву, він цінував Зорянині старання, дуже цінував, але... Він став сильним лише тому, що вмів повелівати своїми емоціями... І справа навіть не в рибі... Бо він і без риби хотів Зоряну... Взагалі-то, в тому числі й через таку дрібничку, як риба...

— Мені їхати додому? — запитала кохана. Зоряна ще ніколи не залишалася без Яреми в будинку.

— Ні, — відповів Ярема. — Тобі треба звикати жити тут.

Він поцілував її у розтулені на відстань зваби вуста і зник за дверима.

— Треба щось робити! — вигукнув Безрукий, підстроюючись до подвійного хот-дога. Він так і не навчився його їсти на вулиці. Коли брав додому — інакше все. Діставав ножика, покаліченою рукою притискав виделку, а здоровою орудував ножем. Наловчився...

— Щось? — здивувалася Марі. — Ще ніколи в світі «щось» нікому не допомогло. Треба знати, що робити.