Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- Надійко, Мишку!  Ви живі! – Василько не стримував своєї радості, він побіг через весь зал до друзів. Вони кинулися до нього. Діти обнімалися, сльози радості заливали їхні обличчя, та ніхто їх не соромився. Надійка розмазувала солоні краплини по обличчю обома руками.

- Я думала, що тебе більше не побачу. Думала, що тебе застлелили ті плокляті бандюги. – Дівчинка хлипала й смішно шморгала носом.

 Мишко з радості ніби одурів, усе штовхав товариша й повторював:

- Васильку ти живий! Васильку ти живий! 

Поки Василько й собі не штовхнув дружка.

- Та, живий, що це тебе заклинило?

 Той розсміявся, й став його обнімати, поки сльози не потекли по щоці. Мишко, ніяково витер непрошену сирість.

- Я теж такий радий, що ви вціліли. Чому ти, Надійко тоді побігла? Бандити ж пішли в інший бік.

- До мене дотолкнувся мохнатий звіл із великими очима. Я думала, що то пацюк, а їх я дуже боюся. Плавда, він був завбільшки з Мишка.

- А точніше ти не можеш описати того звіра.

- Було темно, я побачила тільки очі, що світяться. Та коли вистрілили,  я на мить помітила, що воно мохнате із хвостом, як у кенгуру.

- Я здається його тут бачив.

- Невже? А воно не страшне?

- Воно не страшне, бо ховалося, як і я. Та тут, були набагато страшніші. Угадайте, кого я тут зустрів?

- Того «чолта» з болота?

- Ні, наших старих знайомих.

- Громилу й кульгавого? – Не вірячи, запитав Мишко.

- Саме їх і були вони надзвичайно люті.

- Як же ти врятувався, тут же заховатись ніде?

- Ходіть, я покажу свою схованку! - Василь - повів друзів до колони й натиснув кнопку.

- Оце то так. Сиди собі все бачиш, що діється надворі, а про тебе ніхто й не здогадується.

- А в тій, іншій колоні ховалося звіря, яке бачила Надійка. Певно, це їхні помешкання.

- Я додому хочу. Не хочу більше ніяких звілів! - нагадала про себе Надійка.

- Справді, Васильку давай вибиратися звідси. З мене вже досить цих підземних пригод.

- А ти знаєш як це зробити?

 Мишко розгублено пошкрябав потилицю. Надійка запитливо подивилась на Василька.

- Я думаю нам треба вистежити бандитів, може вони вкажуть нам вихід. Я підслухав зі своєї схованки, що їм конче потрібен той камінь котрий був у Миколки. Може й Миколку знайдемо.

- Думаєш він не потонув? – стиха запитав Мишко.

- Плаває він непогано, може вдалося вибратися на берег? - Промовив із надією Василько, хоча сам мало вірив своїм словам.

- Вода ти пам’ятаєш, яка там крижана. Я мало не задуб.

- А про чолта ти забув? – Надійку аж пересмикнуло, при згадці про болотне чудовисько.

- Може той «чорт » і не такий страшний, як ми про нього думаємо. Поки тільки бандити намагалися нас убити.

 Надійка хотіла посперечатися із хлопцем, та він владно перерва дівчинку.

- Я розумію, що в Миколки не було шансів, але можливе ж якесь диво! - Йому дуже хотілось вірити, що друг живий. Хлопець відвернувся й тихенько заплакав.

- Ну годі. В який тунель, ти кажеш пішли громили?

- Вони поїхали на авто, у жовтий тунель.

- На авто? Ти сказав, на авто? - Здивуванню в Мишка не було меж.

- Так на тій, про яку ми тобі розповідали - яка провалилася з бандитами, та  сама, яку літаюча куля затягла в болото. Вона цілісінька стояла, ось тут за колоною.

- Ну, нічого собі. Тоді я повірю в будь яке диво. Ідемо! Здається, ці загадки ми не розгадаємо ніколи.

 Мишко перший вирушив тунелем. Василько наздогнав товариша.

- Повинна бути розгадка, як і вихід із цього підземелля. Ходімо тільки знову не губіться! - Василько взяв Надійку за руку. Вони рушили по довгому тунелю. Світло тут було не таке яскраве, зате дорогу було видно далеко попереду.

Розділ 29. Волохатий друг

 Крижана вода бурлила й пінилась навколо Миколки. Його крутило наче дерев'яну скалку. Річка пробивши в гранітній породі невисокий тунель, неслася кудись у глиб землі. Інколи зі скелі, прямо до води, звисали гострі камені. Тоді Миколці приходилося глибоко пірнати, щоб не вдаритися головою. Він сильно затиснув у руці полірований камінець, який ніби ліхтариком освітлював темряву підземного потоку. Хвилин п'ять хлопець не відчував крижаної води, він тільки  намагався триматися на поверхні, та чим далі відносила його підземна ріка, холод починав сковувати його рухи.

Миколка уже достатньо наковтався води, вона на смак була якась, дивно-солона. Ось чому він ще на плаву. У мокрій одежі, у прісній воді, хлопець вже  давно б пішов на дно. «Густина солоної води значно більша, тому має більшу відштовхувальну силу», - чомусь пригадався йому слова Олени Марківної, учительки хімії. Як Миколка не любив уроку хімії, а тепер волів би віддати будь-що, аби якась чарівна сила перенесла його в рідну школу, за парту, навіть на урок хімії. Та диво не сталося. Вируюча вода несла його у безвість.

 Далеко попереду, у тунелі по якому линув потік, наростав гул. Миколка спочатку нічого не зрозумів, та коли його піднесло плином ближче до грізних звуків, страшна здогадка майнула в голові:

- «Водоспад! Якщо там таке ж гостре каміння, мені не  врятуватися.»

Попереду ревіло, пінилося й гуркотіло водою. Миколка  спробував зачепитися за виступ каменя біля берега, та його змило наче якусь смітинку.

Хлопця розвернуло потоком, тоді він вчепився за гострого каменя, що звисав прямо зі стелі й торкався кінчиком води. Миколка, здавалося, намацав ногами дно й, тримаючись за каменя, зупинився посеред річки. Вода запінилась й забурлила навколо нього, заливши хлопця, майже, з головою.

Коли ж Миколка відкрив забризкані очі й освітив каменем тунель, то з жахом скрикнув і пустився на волю стрімкій воді. Прямо на нього, пірнаючи й оминаючи каміння, пливло чудовисько з болота. Зелена шерсть на ньому злиплася, і тепер страховисько було схоже на здоровенну горилу.

Миколка від холоду вже не міг гребти й тільки в задубілій руці стискував свого світлячкового камінця.

Попереду  гув підземний водоспад - вода з ревом і гуркотом зникала кудись у прірву. Миколка по інерції вхопився вільною рукою за інший виступ. Та сил у хлопця, майже, не залишилося, його крутонуло, ударило