Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

тішив себе подумки міліціонер. -  Спробую зробити прохід піл стелею» - Він добрався до самого верху і став скочувати тяжкі валуни в низ. Каміння падало з гуркотом, помноженим пусткою підземелля. Позаду, ніби луною, віддало тяжким громом. Максим завмер. Невже знову обвал? Страх і розпач льодяними лещатами стиснув груди. В надії знайти дорогу назад, дільничний пройшов метрів десять і знову наштовхнувся на завал. Сталося найгірше, кам’яний мішок зав’язався. Максима охопив такий  відчай, що йому хотілося рвати на собі волосся.  Всі залишки його мужності кудись зникли - міліціонер сидів і плакав. Тільки тепер Максим подумав, що заздрить Віктору, його якщо і присипало то зразу ж, а він похований живцем і тут глибоко під землею мусить помирати страшною смертю. Скільки йому залишилося, коли його тут знайдуть і чи знайдуть взагалі? Безвихідь була страшна. Максим навіть зняв пістолета із запобіжника, приклав до скроні та згадав, що кулі холості. І тут йому пригадалося, як малим потрапив у подібну халепу: вони з хлопцями грались в хованки і Максимко заховався до відчиненого льоху, а дядько Дмитро, помітивши відчинені двері, зачинив на ляду. Як же злякався тоді малий Максимко. Він кричав, плакав, бив до крові кулачками в тяжкі двері. Та де там - ніхто його не чув. Хлопець уже посинів із холоду і втратив хоч якусь надію вибратися, поки до нього із продуху, що був під стелею не війнуло свіжим повітрям. Тоді він змайстрував із ящиків собі підставку і видряпався вузьким лазом на поверхню. Як плакав тоді Максимко вткнувшись головою в мамин поділ і як  бідкався на себе і дивувався дядько Дмитро – в продух могла пролізти тільки хлопчикова голова. Як він звідки видряпався, для дядька була загадка.

 Максим ніби побачив усе наяву. Йому здалося, що він малий хлопчик і знову замкнений в тому жахливому льосі. До нього, навіть, донісся знайомий подих повітря. Чи не марить він? Чи не втрачає глузд? Але свіжий струмінь був дуже відчутний в цьому замкненому просторі. Максим підвівся, повітря йшло десь зі стелі, прямо, в нього над головою.

 - Тут повинна бути вентиляція, в іншому разі повітря було б насичене метаном і сірководнем і я б вже задихнувся.  - Дільничний заходився носити камені із завалу і складати на купу під вентиляційним продухом. Руки були збиті й дуже боліли, здавалося, на них уже не залишилось шкіри, та Максим продовжував працювати. Скоро гірка була чимала й він дістався по ній під саму стелю. Обмацуючи каміння, Максим знайшов такий бажаний отвір, проте він був дуже вузький, туди ледь пролазив кулак.  У дільничного знову опустились руки.

- «Невже все дарма, і він буде повільно помирати, замурований тут заживо, у цій смердючій сирій темряві.  А діти?  Діти, певне теж у цьому кам’яному  мішку? Як то їм? Хто їм допоможе? Ні, я виберусь звідси, хоча б для того, щоб врятувати школярів!» - Він вхопив з купи замашного каменя й став із люттю і відчаєм гамселити в стелю, біля отвору. Розчин, на який були покладено камені, від часу був уже не таким міцним і не витримав молодечого напору – обтесаний камінь випав із насидженого віками місця, потім інший… Максим розширив діру настільки, що міг просунутись до половини. Далі вентиляційна шахта йшла вгору і розширювалася настільки, що можна було, якось, туди впхнутися. Звиваючись змієм і шкрябаючи пальцями по сирих стінах  Максим  поліз угору. Стіни були настільки слизькі й липкі, що міліціонер зривався  й падав назад у тунель. Лише за п’ятим разом він зумів піднятися на кілька метрів, а далі хід розширявся, а вже потім і зовсім вперся в широку артерію, яка йшла паралельно до основного тунелю, тільки вище над ним.  Широку це гучно сказано, Максим міг пересуватись далі тільки накарачках, але це вже був хоч якась надія на порятунок. Він повз, навмання вибравши напрям руху, просувався назустріч свіжому повітрю, яке наповнювало штрек. Інколи він провалювався рукою у вертикальні отвори, що йшли вниз до підземелля. Але спускатися вниз дільничний не хотів, щоб знов не опиниться в обвалі. Чи довго тривала його мандрівка міліціонер не відав: коліна й лікті були вже давно збиті й боліли нестерпно, та він продовжував боротися із темрявою і, здавалось би, такою страшною безвихіддю.

- Десь же повинен бути забірник повітря, значить і вихід на поверхню, - говорив, сам себе підбадьорюючи, міліціонер. І справді в далині його звиклі до цілковитої темряви очі вловили сіре світло. Максим порачкував уперед. Прямо попереду, над головою, повільно обертаючись, крутився велетенський вентилятор, загратований з двох сторін.

- Як у кіно! Коли, вихід ось він, спробуй вибратися! – сплюнув зі злості старший лейтенант. Та грати були не настільки міцними, як здалося спершу. Вони геть заржавіли й, обсипаючи окалину, легко піддалися  Максимовим рукам. Залишилося тільки вловити момент і пірнути поміж лопатей. Кілька разів дільничному це не вдавалося, він, навіть, добряче стукнувся, не розрахувавши кидка. Та все таки, остання решітка була подолана й він став підніматися по вмурованих східцях вверх до світла.

      Тут теж були грати, але вже не вмуровані, а досить тяжкі, тому Максимові коштувало значних зусиль і пролитого поту, щоб зрушити ту гарнагу.

Зсунувши перепону, він потрапив у тісне приміщення, із одними дверима в стіні. Освітлювалася кімната через вікно, що було високо вирізане, в тих же дверях.

Максим штовхнув тяжкі залізні двері, що відгороджували його від другої кімнати. І тут, він мало не остовпів: просто, навпроти дільничного яскравим світлом миготів велетенський екран, ніби втиснутий в стіну, а обабіч основного монітора, стояли столи з меншими комп’ютерами, шафами й стільцями. Складалося враження, що господарі тільки-но покинули свій пульт.

- Дивина? Я то знав, що колись за болотом була радянська ракетна військова база. Але  її давно розформували, ракети порізали на металобрухт, про це навіть в новинах повідомлялося. Але чому військові не знищили пульт, коли бази давно вже немає? -  вимовив, сам до себе, вражений міліціонер. Якби щось і лишилося, його б попередили, він же теж влада. – А, може, ніхто і не залишав об’єкту?

 Максим підійшов до головного комп’ютера й, з цікавості, натиснув на кілька літер. Екрани перестали миготіти, а по моніторах побіг рядок із незрозумілих знаків.

- Усе працює! Проте зрозуміти нічого не можна.       Це не російська, та й не англійська. І, певне ж, не німецька, букви повторюються, схожі на ієрогліфи. - Максим спробував