Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

тремтів, притулившись спиною до відполірованого  стовпа. Він хотів видряпатись на слизьку колону, але стіна була ніби з льоду. Колону  так відполірували, що всі спроби піднятись па неї, хоч би на сантиметр були марні. Василько зрозумів, сховатись ніде, тому шкрябав від безсилля нігтями по глянцевій поверхні. Та ось його пальці, на ідеально відполірованій стіні, намацали невеличкий горбок. Для зору цей горбок був зовсім непомітним. Хлопець, інстинктивно, натиснув на виступ. Кнопка втопилась від легенького натиску, а біля самої підлоги, в колоні відкрився круглий люк. Василько, не роздумуючи шмигонув туди. Не встиг за хлопчаком закритися отвір, як позаду нього гупнув на підлогу, з розставленими руками, Зуб. Громило розраховував схопити втікача, пролетів по інерції й зіштовхнувся з Адміралом.

 Усередині Василькової схованки було світло, а головне - видно все, що коїлось назовні. Хлопцеві навіть здалося - бандити, зараз, його помітять, та ті тільки розсипалися прокльонами. Адмірал не щадив Зуба, погрожував і роздавав йому тумаки. Василько, чув їхні слова так виразно, наче ніякої стіни між ними й не було. Здалося, ніби хлопця накрили великою шапкою невидимкою. Злодії ще довго сперечалися й вовтузилися біля Василькових ніг.

 - Як ти міг його випустити? Ти знаєш, що зробить із нами Шеф?

 - Може, «пацан» крізь землю провалився. Ти сам, Адмірале, винен. Навіщо почав стріляти? Я вже, майже, схопив те цуценя.

- Зараз, ти в мене провалишся! Дивись-но, ще мене звинувачує! Отримуй паскудо! – Адмірал зацідив рукою з пістолетом по лицю громили. Той зойкнув і впав біля колони.  Кульгавий накинувся на лежачого і бандити щепилися клубком. Зуб усе поривався звестись на ноги й утекти, та настил був дуже слизький, і він кожен раз падав навколішки.  Адмірал усе гамселив свого подільника, при цьому, теж ковзаючись, як корова на льоду. Урешті Зуб якось вивернувся і вкусив нападнику руку, що тримала пістолет. Той верескнув і позадкував до стіни. Його обдертий зад  уперся в колону. Василько відсахнувся від прозорої стіни й забився в найдальший куток сховки. Адмірал переклав у здорову руку зброю й прицілився в Зуба, та вчасно, згадавши про недавній дивовижний танок кулі, сховав пістолета. Тим паче, що наляканий Зуб не збирався продовжувати атаку.

- Я з тобою ще поквитаюся, дурню.

 Адмірал відірвав кусок ганчірки від і так подертого одягу і перев’язав скривавлену руку.

- Я, тобі зуби повисмикую, шакал паршивий!

 Зуб сопів біля стіни з виглядом собаки, що випадково вкусила господаря.

- Чого розсівся, обшукай тут все, не могло ж жабеня випаруватися. Повинна бути якась нора.

 Зуб схопився й став обмацувати стіну. Він шкрябав, стукав, грюкав ногою, намагався навіть плечима зрушити стіну. Адмірал сидів на долівці, обіпершись спиною об колону. Раптом, він підвівся й став по колу обходити Василькову схованку. Кульгавий бандит  задирав голову, оглядав з усіх сторін споруду. Потім він став гладити блискучу поверхню. Василько затривожився, зметикував і мерщій кинувся до люка. Хлопець порився в своїх кишенях, знайшов там якусь залізячку й заблокував механізм відкриття люка.  Тим часом бандит намацав кнопку й уважно її роздивлявся. Зовні нічого не було помітно, тільки пальці відчували якусь нерівність. Адмірал натиснув на виступ, той зник з під пальців. Він ще і ще натискав, та ніякого ефекту. Тоді бандит  спересердя грюкнув по колоні ногою. Йому здалося, що знизу в гладенькій поверхні з’явилась ледь помітна тріщина. Адмірал нагнувся, щоб краще розгледіти щілину. Але раптом із «Джипа» долинула мелодія – дзеленчав мобільний телефон. Через хвилину акорди повторилися.

- Іди візьми «мобілку», чого став як пеньок! - викрикнув розгніваний Адмірал. Він приготувався вдарити ногою ще раз туди де тріснуло.

- Адмірале, це Шеф! - Пропищав, з кінця зали, переляканий Зуб.

 Кульгавий зразу ж забув про свої наміри й побіг до машини.

Тільки тепер Василько полегшено зітхнув і витер спітнілі від переживання руки. Він підтримував люк усім тілом, не даючи механізму відчинити вхід, тепер щілина зникла. Василько прислухався, що ж діється  зовні.

 Адмірал стояв із телефоном навитяжку. Зуб чатував за плечима й копіював кожен рух патрона.

- Шефе, ми виправимось. Дайте нам останню спробу. Камінь ще сьогодні буде у Вас. Слухаюся!

 Адмірал розслабився  і оперся місцем, де були порвані штани, на машину. Холодний метал привів його  до тями й бандит знову виструнчився. Зуб теж витер чоло від холодного поту. Видно, що розмова із Шефом була не з приємних.

- На цей раз пронесло, та коли ми не вернемо «Алмаз», нам «кранти».

- Може нам краще втекти. Не тре було телефонувати Шефові.

- Пізно, тепер махати руками.  Шеф знає кожен наш крок, він дістав код від кімнати управління, й може розкласти нас на молекули прямо тут, під землею. Так що, уперед!  «Камінь» треба шукати в жовтому тунелі, біля підземної річки. Він випромінює сильну енергію, яку фіксують прибори на моніторах у Шефа.

Вони похапцем завели «Джипа», увімкнули фари й, запищавши колесами по полірованій долівці, в’їхали в жовтий тунель.

 -  Невже пронесло? – Василько не вірив у свою удачу. – Куди ж вони так поспішали? Здається, щось говорили про «Камінь». Чи не той це камінець, що впав у ріку разом із Миколкою? А це ще, що за звір? – Вигукнув, сам до себе, Василько. Із сусідньої колони вислизнуло якесь звірятко й кумедно подріботіло слідом за «Джипом». Було воно досить велике, ростом із Василька й пересувалося на двох ногах, хоча спиралося на хвоста, як на додаткову опору. Хлопець не вспів добре розгледіти звіра, так як усе сталося миттєво, та він побився б об заклад, що це ящірка, якби не блискуча шерсть якою було покрите звіря.

 Василько ще трохи посидів у схованці, щоб не напоротися на ще якихось відвідувачів підземної зали.  Потім, хлопець тихесенько відчинив люка й вибрався на поверхню. Тримаючись поближче до стіни, він став пробиратися й собі до жовтого тунелю. Чому він пішов саме туди? Мабуть, із цікавості, а все таки в хлопця жевріла надія, коли там шукають зниклий «Алмаз», може й Миколка там. Хоча спогад про лютого зеленого звіра, перекреслив усі його сподівання.

 Він уже зайшов до світлого тунелю, коли позаду почувся шум і шурхіт падаючих камінців. У  цей час хлопець пожалкував, що так завчасно покинув свою схованку. Василько хутчіш вскочив у тунель і припав до стіни. Коли все вщухло, хлопець боязко визирнув.

 Посеред зали, задерши голову догори, Надійка роздивлялася чудову, освітлену стелю. Мишко стояв недалеко від