Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

 Нарешті, зв’язок обірвався й у слухавці затихло, та Адмірал продовжував стояти на витяжку. Кінець-кінцем до громили дійшло, що Шеф уже його не чує, він розслабився і витер спітніле чоло. Зуб дивився йому прямо в рот, забувши, притому, закрити свого.

- Чого витріщився? – Рявкнув кульгавий. – Хто, крім нас, тут міг бути?  Він, хвилину тому, піднімав слухавку. Шеф думав, що то ми. А ти добре знаєш - Шеф не любить, коли хтось його дурять.

- Хто ж тут міг бути, може ті?… - Зуб несміло тикнув пальцем, чомусь у стелю.

- Навряд. Вони своїми зеленими лапами і кнопок не налапають.

– А, може, знову ті сопливі пацани? Я їх на шматки розірву! – Враз змінився і аж засичав від злоби Зуб, кинувшись нишпорити по залу.

 Він увесь час послизався, мало не падаючи на блискучу підлогу. Адмірал зняв із запобіжника зброю й накульгуючи, пішов у інший бік.

 Василько все чув і зрозумів - залишитися тут непоміченим за колоною, просто неможливо. Він і так, ледь не попав на очі харцизнику Зубу, коли той ховався від Адмірала.  Якби автомобіль не привернув його уваги, вони б неодмінно зіштовхнулися. За хвилину-другу бандити його знайдуть, а що буде далі - хлопець чув зі слів Шефа. Було б добре перебігти до іншого тунелю, та в них зброя й він може не встигнути. Хлопець розумів, бандити на цей раз, живим його не залишать. Василько окинув залу поглядом, ніде ні найменшого прихистку. Колони відполіровані, стіни просто дзеркальні. І тут його осінило. Поки парочка громил заглядала попід стінами за кожну колону, Василько пірнув під машину й скрутився калачем за колесом.

 А в просторій, світлій залі лютували двоє здоровенних дядьків.

 - Може тут нікого й не було?

 - Шеф не помилився, тут хтось був, не привид же піднімав слухавку.

 - Ти ж бачив, я все обдивився - немає тут де заховатися.

- Кожен сантиметр обшукай, може якусь мишачу нірку знайдеш!

 Вони, чортихаючись, знову стали обшукувати залу.

- Шукай, шукай Зубе! Вони тут, не вспіли так швидко звідси втекти. Не на машині ж вони?.. 

 І тут, до Адмірала дійшло. Він зупинив погляд на авто, потім стрімко попрямував через весь зал прямісінько до Джипа. Адмірал задоволено блиснув вставним зубом і по змовницькому підморгнув Зубу. Той хвилину напружував мозкові клітини, намагаючись збагнути, що від нього хочуть. Лише коли Адмірал помахав рукою, він підійшов до «Джипа». Адмірал показав очима під низ, а сам, з не властивою йому легкістю, застрибнув до машини, повернув ключ і натиснув на акселератор. Джип заскавчав колесами й зірвався з місця.

 Василько залишився лежати незахищеним посеред підлоги. Та все ж хлопець і тут виявився більш вправним за Зуба. Поки той, розгублено, витріщався на хлопця, Василько, сполоханим зайцем зірвався з місця, понісся до стіни й сховався за колону.

- Я так і знав! Знову це жабеня! Йому кранти! – Зуб із лютим риком кинувся слідом за ним.

Адмірал загальмував, вискочив на поліровану підлогу, прицілився й вистрілив навздогін хлопцю. І тут почалось щось неймовірне. Куля обігнала Василька й влучила у відполіровану  колону, далі в стіну. Потім зрикошетила й зафурчала біля самого вуха Зуба. Той упав долілиць. Куля продовжувала свій незвичайний політ, викрешуючи іскри  зі стін, не залишаючи жодних подряпин. Уже й Адмірал лежав на підлозі, закривши голову руками, а куля все посвистувала, ніби набридлива муха, роблячи неймовірні траєкторії.  Кінець-кінцем їй набрид цей танок і вона знесилена, сплюснута, впала прямо на лисину переляканому Адміралу. Той тільки зойкнув і зомлів, бандюзі здалося, що куля пробила йому череп.

 Відкривши очі, бандит побачив схиленого над ним Зуба, що гамселив його по мордах.

- Адмірале, ти живий?

- Де, я? – Простогнав Адмірал.

- Тут, зі мною.

- Ти спіймав пуцьвірінка?

- Майже. Він там, за колоною.

-    То чого ти тут, злови й витряси з нього душу!

 Зуб кинувся виконувати команду. Блідий Адмірал пішов з іншої сторони. Вони із криком кинулись за колону, та тільки з розгону стукнулись лобами. Утікача ніде не було.

 - Прокляття, він знов вислизнув. Ти бовдур, Зубе. Я колись тебе пристрелю, штовхнув розпростертого на підлозі велетня Адмірал. Зуб розтирав рукою набіглу на лобі чергову гулю.

Розділ 27. Кам’яний мішок

 Освітлюючи факелом посновані павутинням стіни, Максим із своїм помічником брели темним слизьким тунелем. Вони зупинялися, прислухалися до підземних звуків, та у тиші затхлого повітря, тільки краплі води, що зривались зі стелі, били  молотками по барабанних перетинках. Максим, зрідка кликав дітей, але тунель ковтав його крик.

- Може ми не туди повернули? - засумніваюся Віктор. – Уже кілька кілометрів  відміряли й безрезультатно.

- А ти бачив іншу дорогу? – запитанням на запитання, відповів Максим. Він уже й сам починав добряче нервувати. Може й дійсно, вони заблудилися й ступили не туди.

 Раптом Максим зупинився і завмер на місці.

- Стій! Здається, я почув постріл.

 Вони удвох напружили слух. Десь у далекому кінці тунелю, ніби ляснуло батогом і по підземеллі луною прокотився відзвук.

- Я, теж щось почув. Біжімо! – вигукнув Віктор.

Він зірвався із місця і дуже швидко понісся вперед, якось вже дуже швидко, як здалося Максиму, проте дільничний намагався не відставати. Онищенко розстібнув кобуру й вихопив табельну зброю. Він летів по підземеллю з усіх ніг, та все ж ніяк не міг наздогнати помічника. Бігти доводилось в напівтемряві, бо світло від факела в руках Віктора, мерехтіло десь далеко попереду. Максим спотикався об каміння, що лежало повсюдно під ногами, певне, вимите зі стін грунтовими водами. Скоро дільничний геть відстав, а коли Віктор зник за згином тунелю, він залишився в цілковитій темряві.

-  Вікторе, зачекай! – гукнув, не стишуючи кроку. Та з пітьми – тиша. Зупинився прислухався. І раптом, з того кінця донісся страшний гуркіт, гуркіт від падаючого каміння.

Разом із звуковою хвилею, в груди вдарив страшний здогад.

- Вікторе-е-е, Вікторе! Ні-і-і!!! – в розпачі кричав Максим, пробираючись навпомацки вперед. Відповіді не було. Дільничного душили сльози, він схлипував, та продовжував іти, поки не вперся в завал із каміння. Дороги вперед не було. Максим став гарячково розкидати слизькі кам’яні брили. Він ще надіявся відкопати друга, та за кілька хвилин зрозумів марність своїх зусиль. Камені були тяжкі, мокрі, покриті слизом, їх неможливо було зрушити.

-  «Може він устиг проскочити»,  -