Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Закодовано. Цікаво, від чого живляться ці комп'ютери?
Дільничний почав ретельно оглядати кімнату. У кутку він помітив купу лахміття. Коли міліціонер підняв одежу, під нею лежав невеликий згорток.
- Здається, щось цікаве? – він витрусив його вміст.
Із невеликої поліетиленової торбини на стіл висипалися золоті монети й старовинні прикраси. Максим підняв монету.
- Такі мені показувала Калина. Я на правильному шляху. Схоже, цю схованку облюбували бандити, що пограбували могилу на Снєжковій горі. Монети дуже рідкісні з витисненою ящіркою й всі прикраси із тією ж символікою. Я таки знайшов сховку громил. Отже мені залишилося почекати, рано чи пізно вони повернуться за своїм скарбом. А якщо я впіймаю бандитів, то й діти будуть у відносній безпеці.
Він підійшов до комп'ютерів. На головному екрані біг один і той же рядок незрозумілих знаків. Максим роздивився довкола й облаштував свою засаду в кутку, за столом. Чекати довелося не довго.
Зверху щось зашелестіло, ніби зашкребла миша. Дільничний завмер. В стелі кімнати тихо відчинився люк і до середини сплигнула якась тінь. Непроханий гість був у всьому чорному, навіть лице було закрите й тільки із прорізів для очей, людина уважно роздивлялася кімнату. Максимові, навіть, здалося, що то примара спустилася до нього, так тихо рухався чорний прибулець.
Тим часом, зайда підійшов до широкого столу й поклав перед собою дві таблички, з’єднав їх і вставив у пристрій схожий на дисковод. Потім нахилився над клавіатурою.
Дільничний, затамувавши подих, слідкував за чорним привидом. Той, уже не звертаючи, ні на що уваги, чаклував над комп’ютером. Враз усі екрани ожили, засвітилися й, по черзі, на них з’явилося зображення.
Максиму, з його сховки, було видно, як на екранах спалахнули різні картинки. Він бачив освітлені тунелі, по них рухалися якісь дивні мохнаті істоти із хвостами, велике освітлене підземне місто, з високими будинками й просторими вулицями.
На іншому він побачив карту зоряного неба, потім ландшафт із кратерами, схожий на місячний.
Загорівся екран, на якому Максим помітив двох бандитів, що борюкалися посеред просторої зали.
А тим часом чорний зайда дістав дорогий стільниковий і став з кимось розмовляти, він вихвалявся що отримав доступ до «Джерела».
« Ага, - подумав Максим. – Уся шайка в зборі. Треба зачекати й взяти всіх «тепленькими ».
Через хвилю Максим знову визирнув зі схованки. Він помітив, як на одному екрані по тунелю мчить автомобіль з бандитами, а на другому йшло троє дітей, взявшись за руки.
Людина в чорному нахилилася над екраном і діставши позолочену слухавку репетувала на харцизяк:
- Тупаки, діти позаду вас. Вони знову пошили вас у дурні.
- Що? Я нічого не зрозумів? – Морда громили заполонила весь екран.
Максим вирішив, що чекати більше не можна, якщо не втрутитися, харцизники спіймають дітей.
- Стій, не рухатися! Ви арештовані! - Дільничний направив зброю на «чорного нінзя».
Чорна тінь миттєво шмигнула за стілець і завмерла в закутку.
- Стріляти буду! – вигукнув Максим.
Та не встиг він вимовити останнє слово, як щось гостре вп’ялось йому в плече.
Дільничний випустив пістолет на підлогу. Чорний силует підскочив до Максима й сильний удар у живіт відкинув міліціонера до екранів.
Юнак підвівся, спробував відбитися, та наступний удар збив його з ніг.
Максим знепритомнів. Наче у сні, він помітив: через люк, прямо на голову нападнику, звалилася дівчина в джинсовому костюмі. Максимові здалося, що він марить.
– «Невже це Ольга? Звідки вона тут?» - встиг подумати дільничний, перш чим очі йому затягло пеленою.
- Отримуй! Це тобі за монаха, а це за Максима!
Оля, як тигриця накинулася на «чорного нінзя». Дівчина так вдало вичекала момент і стрибнула, прямо на голову чорній нападниці, що та намертво звалилася на підлогу. Поки та приходила до тями, Оля щосили гамселила бандитку по спині.
Максим отямився саме вчасно. Чорна тінь уже борюкалася на землі з Олею. За мить «нінзя» опинився зверху на дівчині. Дільничний, переборюючи біль у плечі підскочив із заду й схопив бандита. Клацнули наручники й «чорний» заскреготів із люті зубами.
Оля відштовхнула від себе чорного каратиста. А Максим тим часом зв’язував ременем ноги, бо нападник продовжував фицатися.
- Ти ціла?
- Здається, що так.
- Звідки ти тут? Як ти мене знайшла?
- Ця подруга привела мене до тебе.
- Тобто - це жінка!? Цей «нінзя»?...
- Ти здивований? Дивися! – Оля рвучко зірвала темний каптур із нападниці.
Густі чорні коси розсипалися по перекошеному від люті обличчю.
- Ви ще пожалкуєте за це! «Чорні саламандри » нікому не прощають! – Вона сичала з люті, як гадюка.
- «Чорні саламандри », так називається ваша «шайка»?
- Ти ще дізнаєшся, хто вони такі, шмаркачу! – Вона кинулась грудьми на Максима, та Оля відкинула бандитку в куток.
- Посидь-но, он там! – пихнула її в груди. - Пізнаєш цю жінку, Максиме?
- Щось ніби знайоме.
- Це завідувач архівом, а по сумісництву голова шайки «чорних копачів », що грабує гробниці й старовинні поховання.
- Так це вона направляла цих громил, давала їм вказівки? А як замаскувалася. Хто б міг запідозрити, в цій діловій жінці, голову шайки грабіжників?
- Я сама б ніколи не повірила, поки не зіткнулася з нею коло пограбованого поховання. Ця зараза, скалічила людину. Вона намагалась вбити священика. Там, на пагорбі лежить поранений монах. А що це в тебе з рукою?
- Дрібниця. Ця «чорна пантера» чимось мене шкрябнула.
- Чекай, я погляну. Тут якесь залізко стирчить.
Із-під загостреної залізної зірочки, що стирчала в плечі Максима, виступала густа кров. Оля, мало не втратила свідомість, від вигляду рани, та все ж пересилила себе, й витягла з плеча маленьке зірчате лезо. Потім, розірвала вбрання й перев'язала рану.
Максим зціплював зуби, він був блідий від болю, та намагався триматися мужньо.
- Де ця, проста «архіваріуска», таким штучкам навчилася? Вона билася, ніби справжній спецназівець. Якби не ти, кохана, вона б тут мене прибила.
- Ти сказав кохана? Це що, зізнання?
- Ну, як тобі сказати, екстремальні обставини пришвидшують залицяння. Я тебе покохав, як тільки вперше побачив.
- Я теж любий!
Дівчина притулилась до юнака, й вони завмерли в поцілунку.
А в кутку звивалася гадюкою, зв’язана завідувач архівом.
Розділ 28. Шапка невидимка
Оточений із двох сторін бандитами й наляканий стріляниною Василько