Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

     Прийшов до тями Миколка в невисокій печері. Біля його ніг, налітаючи на гостре каміння із шумом нісся потік. У кутку печери виднілась якась тінь. Його камінець лежав неподалік і освітлював кам'яні стіни. Тінь заворушилася підійшла до води, набрала в пригорщу й хлюпнула на хлопця, Миколка аж підскочив від несподіванки, він зіщулився, і притиснувся до стіни. Великий дивний звір уважно роздивлявся хлопця. Він простягнув лапу й доторкнувся до Миколки. Той замружився й приготувався до найстрашнішого, та здоровило нахилився над хлопцем і лизнув йому лице.

Хлопець затремтів від страху, здавалося, якщо страховисько ще трохи розкриє пащу, голова хлопця там заховається. Та велика істота поводилася досить мирно. Хлопчина був для неї просто забавкою. Створіння, то зачіпала його пальцем, то обнюхувало геть переляканого хлопця. Потім волохатий звір підняв Миколку на ноги й підштовхнув до більш просторої печери. Там, на здивування хлопця, горіло багаття. В приміщенні було досить тепло. Звір зовсім не боявся вогню, а обережно підгортав лапою головешки і приязно щось мугикав, ніби, запрошуючи Миколку погрітися.

Хлопець простягнув промерзлі руки до вогню. Звір тим часом кудись зник. Миколка зняв із себе промоклий одяг і розстелив на каменях навколо багаття. Тепло від вогнища йшло таке, що хлопець скоро повністю обсох і відігрівся. Зігрівшись Миколка став роздивлятися довкола. Він помітив невеликий отвір у стелі просторої печери, куди, як у стародавніх оселях, виходив увесь дим.

- «Ага, значить, сюдою можна вибратись на поверхню,» - Хлопець підсунув докупи декілька каменів і став роздивлятись дірку в стелі, та скоро ядучий дим, що зібрався зверху змусив його залитися слізьми й розкашлятися.

Поки дрова не догорять, про ніяку втечу через димар не може бути й мови, вирішив Миколка. Він, одів підсохлу одежу й визирнув із печери. На березі сидів здоровань, і щось чатував. Раптом він ударив лапищем по воді, блискавично підчепив пазуром і викинув на берег, схожу на змію, здоровенну рибу. Декілька швидких рухів і за його спиною уже звивалася пара вгодованих рибин. Миколка глянув на рибу - це були вугри, та таких великих, він, із роду, не бачив. Здоровило помітив хлопця, кинув рибалити, взяв найбільшу, ще живу рибину й простягнув Миколці, при цьому він прицмокував і облизувався. Миколка злякано витріщився на його здоровенні зуби. Волохач одним кігтем випотрошив рибину й знову простягнув Миколці.

- Ні, ні! - Завертів головою хлопець, йому зовсім не хотілося їсти сиру рибу. Здоровань, благально дивився, ще хвилю, на хлопця, потім поклав собі рибину до рота, тримаючи пальцями за голову, пожував, почмокав і вийняв назад голий кістяк, мружачись від задоволення. Миколку аж пересмикнуло від побаченого. А той знову простягнув хлопцеві випотрошену рибину. Миколка вже трохи осмілів і щоб не сердити велетня, взяв. Вона була дуже тяжка. Хлопець поніс рибину до багаття. По дорозі він нагнувся,  щоб підняти свого каменя-світляка. І враз волохатий здоровань упав навколішки й став бити поклони, при цьому щось, підвиваючи. Миколка злякався, кинув вугра й шмигнув у печеру, де горіло вогнище. Він забився, з переляку, в найдальший куток. Та волохань не йшов.  Почекавши трохи,  хлопець визирнув із-за кам'яної стіни . Велетень уже не мукав, а просто стояв навколішках. Так, продовжувалося доти, доки Миколка не посмілішав і підійшов до волохатого, потім підняв камінець і сховав у карман. Великий звір подивився на Миколку як на святого.

-  Чого, ти? Ходи я покажу тобі, як рибу треба готувати!

Той, здавалося, зрозумів хлопця й став збирати розкиданих вугрів.

Миколка із хмизу, який валявся навколо багаття, зробив щось схоже на шампур, настромив  найменшу рибину й став смажити над вогнищем.

Зелений здоровань зі здивуванням і цікавістю роздивлявся весь  процес приготування. Він, то заходив з однієї сторони, то з іншої, а то намагався заглянути з-під низу.

Миколка вже зовсім призвичаївся до свого рятівника й легенько ляскав його рукою, коли той намагався відщипнути недопеченої риби.

   Як тільки риба зашкварчала й стала покриватись рум'яною кіркою, здоровило так заметушився навколо вогнища, що здавалося, він виконує ритуальний танок.

-  Усе, готова! - Миколка церемоніальне простягнув соковитого вугра велетню. Той радо вхопив, але тут же випустив гарячу страву, незадоволено вуркочучи.

   -    Гаряча, не хапай, подуй! – повчав Миколка волоханя, той дивися на хлопця, нічого не розуміючи.

   - Он так, дуй! - Миколка набрав повні груди й дунув на рибину.

Велетень і собі повторив вправу. Проте дунув так, що рибина покотилась до стіни,  а вогнище розлетілося по всій печері. Микола ледь зібрав порозкидані тліючі головешки.

- Ну ти й незграба. На, спробуй!

Хлопець відломив половину від теплої риби. Зелений велетень трохи відщипнув і довго жував, ніби вивчаючи невідомий йому смак. Коли ж розпродував, то захрумтів разом із кістками.

 - Що сподобалось? Смачно? - І собі до рота, поклав шматок Миколка. Він уже давненько не мав у роті ні шкоринки, тому смажена риба здавалась йому справжнім делікатесом. Волохатий, між тим, швиденько випотрошив усю іншу рибу й став, за прикладом Миколки, смажити над багаттям. Він скакав над вогнем, як мале дитя і Миколці від того, що такий велетень так пустує, ставало смішно.  Зелений здоровило не чекав поки страва поспіє, а залюбки куштував напівсиру. Спочатку Миколка пробував йому заперечити, та зрештою, стомився, тепле вогнище й ситна їжа його розморили і хлопець поринув у сон.

 Коли Миколка прокинувся, він лежав бережно вкритий шкурою якогось звіра, а його новий друг знову сидів біля підземної річки. Миколка тихо підійшов із заду. Велетень дивився, як рікою пливла риба. Хлопець здивувався - ситий рибалка просто милувався неповторним видовищем, він більше не ловив риби.

-    Скільки риби? Мабуть, на нерест ідуть, але звідки вони взялись тут, у підземній ріці?

Миколка застиг у здивуванні біля свого нового друга - такої армії риб'ячих спин, він і в сні не міг уявити. Велетень щось мугикнув, при цьому задоволено глянувши на хлопця. Вийшло щось схоже на посмішку. Миколка дістав із кишені камінь, щоб краще присвітити, зелений волохач знову відсахнувся від хлопця, упав на коліна і повторив учорашні вправи.

-    Перестань! На ось, потримай! Я, можу дати тобі поносити.

Та  велетень, зіщулився в кутку й став скиглити.

- На візьми! - Миколка простягнув йому камінець. – Ти, певно, тоді не за нами гнався, а хотів цього світлячка? Ти йому поклоняєшся? Бери!

Здоровань заховав за спину