Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- А! Тобі, як і Васильку, пече в руки коли торкаєшся до «камінця». Тоді давай так домовимось, ти виведеш мене до моїх друзів, покажеш вихід, а тоді я залишу тобі цю каменючку. Видно, вона тобі дуже потрібна.

Очі звіра, здавалось все зрозуміли.

-  От і добре. Але дивно, чому мені він не пече? – Миколка роздивлявся свої долоні. - Гм... Звичайні руки й навіть татуювання зникло.

- То, покажеш вихід? - Миколка підкріпив свої слова: мімікою лиця, рухами рук і ніг. Звір довго дивися на хлопця, ніби  намагався второпати його слова.   Потім задумався й ствердно кивнув.

  Поївши й набравши харчів, вони стали збиратись в дорогу.

-    А, скажи мені волоханчику, як ти домудрувався розвести тут багаття?  - Миколка вказав рукою на вогонь, задумався,  потім зобразив, як він креше кресалом об камінь, як запалює сірники. Аж поки втомився й уже було відмовився від своєї затії. Велетень дивися, дивився, а тоді підійшов до вогню, взяв тліючу головешку, підніс до продухи в стелі й відпустив.

- Зрозуміло, ти вкинув дрова й жарини через димар.

Дикун від радості, що його зрозуміли, став пританцьовувати.

- Може, і на верх можна вибратись через цей лаз?

Волохань закрутив головою й показав, що лаз тісний не тільки для нього, але й для Миколки.

- Добре, тоді, йдемо твоєю дорогою.

Вони рушили понад річкою в сторону протилежну течії, туди куди неслися тисячі вугрів на нерест. Там де берег звужувався, і камені звисали над водою, волохатий друг брав Миколку на плечі, і вони брели в брід на інший берег. Спочатку Миколка світив каменем, але зелений велетень сахався світлячка, тоді хлопець заховав його до кишені. Очі здорованя прекрасно бачили й у темряві. Так вони йшли річкою, поки не натрапили на широкий світлий тунель, що перетинав річище. Миколка з  новим товаришем видряпались на тверду відполіровану підлогу.

Тунель, освітлювало жовте світло. Пройшовши трохи підйому тунелем, наші мандрівники вийшли на рівне. Іти стало легше й, здавалося, світло попереду стало яскравішим. Миколка подумав було, що скоро їх мандрівка закінчиться, він зустріне друзів і познайомить  їх із новим приятелем, якого вони так боялися. Йому навіть стало смішно від того, як вони втікали від цього добродушного здоров'яка.

  Та враз шерсть на його новому другові заворушилася. Він зупинився, понюхав повітря, і вишкірив свої здоровенні зуби. Гладка зелена шерсть, перетворилась в щетину. Хлопець і собі завмер, прислухався. Назустріч їм, із глибини тунелю, на всіх парах летів автомобіль із включеними фарами. Миколка, не йняв віри своїм очам.

Розділ 30. Місто добрих саламандр 

- Попеледу щось біжить! – вигукнула Надійка, вказуючи на тінь, що швидко віддалялася.

- Це, мабуть, те звірятко, що ховалося від громил. Давайте глянемо куди воно побігло, – запропонував Василько.

- А якщо воно кусається? Клаще підемо далі. – Надійці зовсім не хотілося йти за невідомою твариною.

- Та не бійся ти, ми тільки глянемо. Воно чкурнуло в ці дверцята. Може за дверима вихід на поверхню і звіря знає, як звідси вибратися? – хлопці підійшли до дверей, що ледь вирізнялися в на гладенькій стіні тунелю.

- Дивись, Васильку, тут знак – ящірка в золотій короні. -  Мишко протер барельєф. Корона зразу ж засіяла. Тоді він легенько натиснув на виступ і двері неспішно стали відкриватися, ніби їх хтось штовхав із середини. Хлопці аж відсахнулися від несподіванки, та все ж  зазирнули всередину.

 Прямо перед дітьми, по той бік дверей, відкрилося щось яскраво-невідоме, ніби з’явився  вхід в інший світ; там було велике підземне місто: з вулицями, багатоповерхівками, ескалаторами. Висотні фантастично-закручені будинки, здавалося, підпирали небо. Так, саме небо, проте воно було не справжнє, а спроектоване на  високі склепіння; по ньому плили штучні хмарки й сонце було штучне; все як в трьохвимірному кіно, та настільки досконало зроблено, що дітям здалося, ніби вони вже не в реальному світі, а в якомусь казковому, міфічному місті, схожому на дивний сон. Усе навколо них сіяло, змінювало, барви, як в яскравому мультику.

  Друзі увійшли в двері, ніби в якесь задзеркалля, ніби пройшли невидиму пелену часу й зазирнули в прийдешність. З повними подиву очима, вони ступили в цей казковий світ. Діти крутили навсібіч головами, роздивляючись дивне місто. Десь під самим феєричним небом, на висоті, пропливали барвисті кулі, схожі на великі мильні бульбашки, що змінювали свій колір; у кожній з них сиділо по одному, чи по кілька звіряток. Навколо них, по вулицях, сновигало теж чимало звіряток. Усі поспішали по своїх справах, хоча деякі  все ж зупинялися й здивовано роздивлялися наших друзів. Обабіч доріг, біля тротуарів, росли неправдоподібно-красиві рослини із екзотичними, яскравими квітами, від яких розносився приємний аромат. А дороги, то певне й не дороги, бо ніяких автівок там не було, а рухомі доріжки, по яких пересувалися карусельні м’які іграшки, на яких верхи сиділи, все ті ж, пухнасті звірятка. Ці рухомі каруселі виринали з одного будинку і зникали в іншому. Та жодна із них не перетиналася, а з чудернацькими вигинами обгинала одна одну.

 Було тепло, світло й дув легенький свіжий вітерець із пахощами морського повітря, як у курортному містечку. Було враження, ніби десь, у далині,  шуміло море. Василько минулого року їздив із мамою в Залізний Порт, на Чорне море; там теж було тепло, вночі миготіли реклами і шуміло море, але те що він бачив зараз, не йшло ні в які порівняння.

  Дивовижні вітрини, висвічували різноколірними вогнями, просто посеред дня миготіли рекламами – справжнє тобі місто мрій. Якийсь суцільний карнавал. Усе було б дуже реальним, якби звірята були людьми. 

  Недалеко від них, над будинками, пролетіла срібляста миска, переливаючись вогнями.

- «Точнісінько така, як та, що затягла «Джип» в болото. – подумав Василько.

Діти стояли посеред цієї дивовижі, зачаровано роздивляючись все довкола.

- Оце так місто, під болотом! Може ми потрапили в інший вимір? Чи, пройшовши тунелями часу, опинилися в далекому майбутньому? -  Василько сам здивувався, як        по-науковому він промовив.

- Класнючо, як в мультику! Прямо тобі Диснейленд під землею!- Мишко не стримував свого захоплення.

  Навколо дітей, поволі, став збиратись гурт зівак. Надійка злякано тулилась до Мишка. Серед цікавих звірят були дорослі й зовсім маленькі. Вони були в різних хутрах: найменші