Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Я з вами, отче!
- Це дуже небезпечно, дочко.
- Я не якась мамина доця. Думаю, якщо все так серйозно й на карті стоїть доля світу, я мушу вам допомогти.
- Добре! Видно Господь прислав тебе, щоб мені допомогти. Нічого в цьому світі, просто так, не буває. Ходімо!- він звівся і направився до виходу.
- Тунелі збудовані так, що по спіралі всі сходяться під «Джерелом», – продовжував находу говорити монах. - Ми підемо через болото, бо я знаю найкоротший шлях і випереджу тих скажених грішників.
Отець Терентій зайшов до своєї келії, нашвидкуруч одягнувся й вони попрямували навпростець, до болота. Пряма дорога йшла через Снєжковий пагорб. Чернець увесь час поспішав і Оля ледь устигала за пастирем.
- Треба оглянути розкопану гробницю, я думаю, грабіжники не звернули уваги на дуже значущі речі.
- Ви, думаєте, оті легенди й пророцтва про саламандр правда?
- Зараз ви самі пересвідчитеся. Я повинен знайти другу частину цієї таблички, яку ношу на грудях. Тут записаний якийсь код, а в пророцтві сказано, що ключ від коду можна знайти в гробниці. Певне, що грабіжники брали тільки золото й те, що блищить; я бачив їхні розумові здібності. Щось мені підказує - у них є керівник, який найняв їх. Він то добре знає про всі легенди й про самих саламандр. Найгірше моє припущення, що ця людина з ордену «Чорних саламандр».
- Що ж це за такий страшний орден? Прямо, ніби якесь середньовіччя.
- Так, моя люба сестро, цей орден у середньовіччі, був дуже потужний. Він мав стільки членів, як усі інші масонські ложа разом узяті. А історія, створення цієї організації загубилася десь на початку тисячоліття. Я тільки знаю, що головна ціль цього ордену – панування над усім світом.
- І ви вірите в цю містику?
- Так, щось містичне в цьому є. Я теж мало вірив у все це, але знайшовши в підземеллі монастиря книги, які монахи сховали від церковного начальства й тим самим урятували їх від знищення, я багато в чому поміняв погляди на історію й світосприйняття. Тут в бібліотеці були й найперші джерела. Але найбільше вразили мене оці записи: на кістках, на глиняних табличках. Виявляється письменність у наших прапращурів була задовго до приходу сюди християнства. Двадцять років я потратив, щоб розшифрувати ці написи. І недавно мені все ж вдалося їх прочитати. Я здивувався, як достовірно передана там наша історія, з найдавнішого періоду до сьогодення, ніби це писалося вчора, хоча написам багато тисяч років. Але я зумів прочитати й наше майбутнє. Що вам казати? Здається ви, й самі читали частину цього пророцтва. «Одкровення» було переписано саме із цих письмен.
- Але ж ви вірите в Новий Завіт, чому ж читаєте різну містику?
- Так, я вірю, й поклоняюсь Спасителю. Та часи невігластва й інквізиції давно минули, коли за відхилення від догм, придуманих одними людьми, спалювали інших. Повіривши в одне, ми не повинні відкидати інше. Сліпа віра згубна. У мене навіть, виникло припущення; чи не масони «Чорного ордену» придумали інквізицію? Але це все роздуми, а фактів у мене поки немає. Ви, коли-небудь задумувалися, чому, у здавалося б таких різних релігіях - стільки подібного. Буддизм, індуїзм й навіть християнська релігія мають спільні корені. Але, це ще не головне, досліджуючи більш ранні релігії, що виникли в слов'ян, індусів і греків, я й тут знайшов подібність. Так язичний старослов'янський Купала, грецький Аполлон й індійський Крішна - це ніби близнюки. Тому то, для мене, Бог один, а от люди поділилися на релігії й розділили Бога - а він неподільний. Тому я вірю, що колись на світі запанує одна, єдина релігія, і Бог полюбить нас своєю батьківською Любов’ю. І тоді зло буде переможене. Не знищене, бо воно незнищенне. Так, як два полюси, як плюс і мінус, як тепло й холод - зло є частиною цього світу, він збудований із добра й зла. Пам’ятаєте Булгакова?
Завжди добре, це теж погано. Знаєте, колись мені розповіли один анекдот. Коли цигану було дуже добре, він сідав і плакав. «Чого ж ти плачеш? – запитували його, - Бо знаю, що завтра може бути погано». Такий наш світ і таким нам треба його любити. Віра в Бога, як і все навкруги, повинна розвиватися.
Оля хутко йшла й слухала, цього дивного монаха-філософа, його роздуми здавалися і їй такими близькими.
Від монастиря до Снєжкової гори дорога була не близька, тому подорожні добралися до місця, коли сонце вже минуло полудень.
- Так от, на рахунок усього містичного… Я певен, що Бог через людей, їхні помисли й відчуття, посилає нам застороги. Ви, мабуть, не раз відчували, що з наближенням небезпеки у вас наступає якась незрозуміла тривога чи неспокій. Це дуже добре помітно на тваринах, вони за багато годин відчувають буревій, грозу, землетрус, чи інші природні катаклізми. На жаль, люди, у більшості своїй, втратили це відчуття, псевдо-індустріальна цивілізація вихолощує людські відчуття. Але був проміжок часу, коли людство розвивалося по духовному шляху. Ви, мабуть, чули про країну Шамбалу?
- Трохи, щось читала. Здається, Рейріх її шукав у Гімалаях?
- Її шукали й шукають досі, та вона за сімома печатями. Так от, там залишилися, по переказах, залишки тієї високодуховної цивілізації; там люди змогли зробити перемогу духу на тілом, коли тіло повністю підкоряється сильному духу; там людство, подібно саламандрам, досягло практично безмежного віку. Люди навчилися залишати тіло й повертатися в нього, пізнали закони душевної досконалості - практично безмежної досконалості. Але саме там і зародився орден «Чорних саламандр ». Я, перевірив факти; практично всі великі зміни в сучасній цивілізації: глобальні кризи, війни, революції відбувалися, чи не завжди, з участю цього ордену, шлях якого йде з Гімалайських гір і країни Шамбали.
Ольга підозріло поглянула на монаха.
- Думаєте, старий із глузду з’їхав? – не повертаючи голови промовив монах, - я б міг вам доказати всі свої міркування, просто часу зараз обмаль. В молодості, перш чим стати ченцем, я був альпіністом, бував у Гімалаях, думав знайду країну щастя, шукав просвітлення. Але Господь повернув мене сюди, можливо це і є моя місія, не дати «чорним» загубити наш світ?
Вони вибравшись на Снєжковий пагорб, вже спускалися по зарослому північному схилу, до розкопаної могили. Обігнувши похилу вербу біля струмка, отець Терентій наблизився до
