Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
Розділ 23. Підземна річка
В тунелі було темно і сиро. Миколка йшов попереду, освітлюючи темні стіни. Кам’яні стіни підземелля покриті зеленим слизом, ніби втягували світло від ліхтарика. Зі стелі в різних місцях стікали цівки води. Діти просувалися вперед, боязко оглядаючись. Інколи, на світло зривалися зі стелі кажани й, неприємно писнувши, зникали в темноті. Тоді Надійка ойкала й хватала Василька за руку. Той тулив її до себе і кожен раз втішав.
- Не бійся, уже скоро вихід. Бачиш кажани полетіли до виходу й ми скоро вийдемо на поверхню. Головне, що ми втекли від того страховиська.
- Хлопці, а дійсно повітря вже не так смердить жабуринням. - І собі підтримав Василька, Мишко Карась.
Дихати стало легше: чи то склепіння стало просторніше, чи, справді, вихід був недалеко.
- Я втомилась, мені холодно. Я хочу їсти. - Надійка марудила й готова була розплакатися. Василька й самого добре смоктало під ложечкою, хлопець порився в кишенях, дістав смоктунця[14] і простягнув Надійці.
- А ти?
- Я не люблю солодкого, - збрехав Василько.
Миколка, що йшов попереду, зупинився й прислухався.
- Чуєте? Щось шумить.
- Що ти там почув? – Мишко, нашорошив вуха.
- Це від утоми у вухах шумить, ідемо далі!
- Давайте відпочинемо. У мене ноги болять. - Надійка присіла під стіною, розмотала липкий папірець і вкинула карамельку до рота.
- Може, й справді, відпочинемо. - Підтримав дівчинку Миколка.
- Ні, тільки, не зупиняймося, ні в якому разі, бо можна зразу задубіти. Ідемо вперед, я відчуваю, скоро буде вихід. Не може ж цей тунель бути безкінечним. - Василько підвів за руки втомлену дівчинку. Усі неохоче побрели далі по підземеллю, але чим далі вони йшли вперед, тим шум ставав сильнішим. Друзі пришвидшили ходу, та скоро їм довелося зупинитися – тунель перетинала бурхлива річка. Вода в потоці вирувала; вона прорізала в стінах тунелю бокові ніші, вириваючись з однієї й зникаючи в другій стіні. Іти далі було неможливо - потік був не широкий, але дуже бурхливий.
- Може, спробувати перестрибнути! – Перекрикуючи шум води, звернувся до Мишка, Василько. Він навіть розігнався для стрибка.
- Ти, що такий стрибун? А Надійка як перестрибне?
- Може тут не глибоко? Давай, спробуємо у брід!
Мишко занурив ногу у воду, щоб визначити глибину.
- Холодна, зараза, аж до кістки пройняло. Хоча не глибоко.
Діти розгубилися, не знаючи, як діяти далі.
- Давайте повернемося! – несміло, запропонувала Надійка. Їй хотілось якнайшвидше вибратись на поверхню із цього довгого, безкінечного, темного льоху.
- Ага, повернемося, ти забула, які в того страшила очі - просто холодом до п’ят проймають.
- Так назад нам дороги немає. Не думаю, що той болотний страшило від нас так просто відчепиться. Треба якось переправлятися на той бік.
- А якщо й спереду виходу немає?
- Є! Я відчуваю свіжий вітерець. Значить вихід близько. Треба спробувати закидати потік камінням.
Василько нагнувся, відшукав під стіною камінь і пожбурив у річку. Камінь булькнув, знявши піну біля свого гребеня. Діти заходилися носити розкидані камінці, яких було багато навколо, потік вимив їх із стіни. Трудились довго, зібрали майже все каміння, та вода зносила потоком їхню греблю. І тільки в одному місці, посередині, вдалося накидати щось на зразок острівця.
- Тепер можна стрибати.
Василько стрибнув на слизький острівець, а потім, одним махом, перескочив на сусідній берег. Далі був Мишко, він спритно перебрався на інший бік. Коли черга дійшла до Надійки, вона лячно подивилася й стрімку воду.
- Я боюсь! Мені голова крутиться.
- Стрибай! Я підстрахую.
Мишко вхопився за руку Василька, другу він простягнув до Надійки, звісившись над бурхливою водою. Дівчина стрибнула на слизький камінь, він заворушився під ногами в Надійки, вона втратила рівновагу й впала у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс дівчинку до ніші в стіні.
- Тримайся! - викрикнув Мишко й кинувся в крижану воду. Ще б мить і Надійка зникла у розмитій стіні, куди із шумом зникала вода, та в останню хвилину дівчина вхопилася за кам’яний виступ. Вода сердито забурлила навколо неї. Мишко в цей час підплив і подав їй руку. Дівчина, яку вже покидали сили, ухопилась за рятівника. Тоді Мишко вперся ногами в стіну й переборюючи потік, потягнув промоклу Надійку до берега. Миколка, який стояв на протилежному боці потічка й освітлював тунель ліхтариком, полегшено зітхнув. Василько перехилився й зафіксувавши ноги у виступі стіни, щоб не зірватися у воду, допомагав Мишку витягти дівчинку.
Промокла до нитки Надійка, насилу вибралася на сухе. Вона добряче наковталася води й цокотіла від холоду зубами. Мишко вже не міг вилізти на берег самотужки, холодна вода ніби паралізувала йому ноги. Василько - витяг друга, замало сам, не зірвавшись у потік; лише балансуючи на крайньому камені, дивом утримав рівновагу.
- Скидайте мокре вбрання! Я вас розітру! – скомандував Василько.
Надійка засоромилася й відмовилася роздягатися.
- На перевдягнися! - Василько зняв і простягнув дівчинці свою сорочку. Надійка вдячно поглянула на хлопця. Мишко, у цей час, викручував у кутку, під стіною свої штани, від холоду на ньому повиступало гусяче тіло.
Василько повернувся до потоку. На тій стороні, останній із друзів усе не наважувався стрибнути через бурхливу воду.
- Миколко, стрибай! – перекрикуючи гучний потік, покликав товариша Василько. – Швидше, а то вони тут замерзнуть!
У підтвердження його слів Надійка голосно чмихнула декілька разів.
- Вода в цій річці посолена. - витираючи лице рукавом, промовила дівчина.
- Дійсно солонувата, ніби в морі. – підтвердив Мишко. Він підстрибував на одній нозі, намагаючись витрясти краплини води з вуха, а другою ногою, влучити в штанину.
Василько, знову покликав:
- Ну ж бо, хутчій! Ми тебе чекаємо. Миколко, стрибай!
Та хлопець ніяк не міг розрахувати свою стрибучість. Він декілька разів розбігався, але в останню мить зупинявся біля самого краю шумної води.
- Лови ліхтарика, присвітиш, а то мені не видно куди скакати!
- Як же я впіймаю в
