Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- А, що скаже Шеф, ми ж каменя не знайшли?

- Чхати я хотів на Шефа й на його дурного каменя, з літаючими кулями й чортами на болоті. Заберемо те, що накопали і на Канари. Навіть із Професором ділитись не треба. Ги-ги-ги! – Войовничо вишкірився Адмірал.

При згадці про болотного велетня, у Зуба зацокотіли зуби.

- Адмірале зменш мою долю, але я в те підземелля не полізу.

- Може геть відмовишся. Я й сам усе прекрасно донесу. Там золота й прикрас, усього якийсь мішок буде. Мені воно все знадобиться, а ти телепню, сиди тут і смокчи лікті, або йди під три чорти!

- Ні, ні! Я з Тобою, Адмірале! Давай порівну поділимо!  – передумав Зуб.

- Яке порівну? А, мій мозок? Він вартий двох таких, як ти. Значить тобі третину, а решта мені.

- Так не чесно, Адмірале!

- Ще і як, чесно! Тобі й цього забагато, усі справи, які тобі доручаю ти провалюєш. Десять відсотків із тебе досить.

- Ти що, здурів? Яких десять відсотків? Ділимо порівну, а ні, то як вріжу! -

Зуб раптово почервонів, кров ударила йому в голову. Шрам на лиці став, як в індика пацьорки, синьо-малинового кольору, в очах загорілося дурнувате полум’я, а ікло, що зазвичай тільки трохи виглядало, висунулося назовні. Всю ту красу, підкреслював синець під оком. Адмірал, помітивши раптові зміни в настрою супутника, позадкував назад. Зуб заричав, схопивши коротуна за порвану майку:

- П-о-р-р-рівну!!!

- Добре, добре. Звичайно, порівну! - Адмірал не чекав такого бунту на кораблі. Цей придуркуватий компаньйон, який був слухняний і покірливий, тепер мало не задушив його. - Я ж пожартував. Треба спочатку нам відшукати золото. А ти зразу до горла.

       Зуб, зразу ж обм’як, ніби й не було цього звірячого випаду, хвилину тому.

- Пробач, Адмірале! Я той, хотів щоб порівну.

- Добре, телепню. Ти ж без мене, навіть, не знайдеш скарбу, бо в тебе голова набита половою. І, подякуй Богу, що я тебе витяг із тюрми, а то й досі б там гнив, а, в кращому разі, крав би гаманці в «дерентнерів»[13] по тролейбусах.   

  Адмірал, знову, гордо зашкутильгав попереду, відчуваючи свою перевагу. Його помічник ішов позаду з похнюпленою головою. Лісова дорога, ще раз зробила згин і вивела мандрівників прямо на дерев’яні ворота монастиря. 

Зуб і Адмірал не стали йти центральним ходом, а подерлися крізь кущі навколо огорожі обхідним шляхом.

Це, вийшло в них; частково від звички, а частково від того, що вигляд у них був дуже підозрілий. Оминувши й бокову хвіртку, бандити, озираючись, стали пробиратися до келії, через пролом в огорожі. Саме тут їх помітив худорлявий монах. Одітий чернець був у довгу рясу, що сягала йому до п’ят.

- Що шукаєте брати мої? Що привело вас сюди?

- А-а, ми… - розкрив було рота, застигнутий зненацька, Зуб.

- Та от, прийшли спокутувати гріхи свої - святий отче. – Зубу прийшов на виручку Адмірал.

- Радий чути, що шукаєте спокуту. Свята обитель і ми раді прийняти грішників, що каються.

- Ходіть за мною, вас нагодують. А на святій сповіді, очистите душу свою від гріхів.

Монах повернувся й попрямував попереду бандитів.

 Адмірал дочекався, поки чернець завернув за ріг келії, й накинувся на нього. Зуб  наскочив збоку, вони повалили ченця, а потім затягли в покинуту келію. Адмірал дістав пістолет із кишені мокрих від помідорного соку штанів і направив на монаха.

- Нам потрібна одежа й ключі від бібліотеки.

- Ось, як ви відповідаєте на доброту?

- Мовчи, а то прострелю твою святу голову й зразу до праотців відправишся. Показуй, де вхід у підземелля, якщо тобі життя дороге!

- Не знаєте, що чините брати мої. Не відаю я, про яке підземелля кажете.

- Кажи, а то душу витрясу! – Зуб ухопив монаха за груди й пихнув на стіну. Той вдарився головою й знепритомнів.

- Знімай із нього рясу! Самі знайдемо, он в’язка ключів на столі. Треба пробратися в склеп під келіями, там повинна бути бібліотека. Пам’ятаєш, як туди затяг нас зелений здоровань і звідти починаються підземелля, які ведуть далеко від монастиря, попід самісіньким болотом. А звідти ми вже знайдемо бункер, де заховане  золото. Треба вспіти забрати скарб, поки Шеф, чи ті зелені не випередили нас.   

   Громило здер із монаха одіж.

У тісній рясі велетень Зуб, виглядав досить кумедно. Не кращий мав вигляд і Адмірал у порваній майці і  в роздертих на колінах штанях. Вони зв’язали монаха і заткнули йому  кляпом рот. Зуб звалив його на плечі й поніс у підвал, що тягся під келіями. За ним ішов Адмірал і по черзі підбирав ключі, відкриваючи всі двері - згодилася давня звичка квартирного крадія.

-    Адмірале, сюди! – Зуб наштовхнувся на ікону, що лежала на східцях. – Я тут її залишив, коли ми виходили із підвалу.

 Адмірал покинув свої вправи із замками й підійшов до тяжких дубових дверей, оббитих залізом.  Та жоден із ключів не підійшов до замка. Скільки не старався Адмірал, двері йому не піддавалися. Тоді він зробив відмичку із зігнутого дроту і легко здолав замок.  Зачинений підвал дихнув на них  смердючим застояним повітрям. Уся кімната в середині була обставлена стелажами із книгами. Вони були масивні, присипані порохом і павутинням, деякі були оковані золотом. З інших стелажів, на бандитів дивились лики святих зі старовинних ікон. Тоді в темноті, налякані бандити їх не помітили.

У Зуба загорілися очі, він зрозумів - тут можна добре поживитися.

Харцизник скинув у куток свою тяжку ношу. Чернець боляче вдарився й застогнав. А здоровило поспішив до старовинних образів.

- Ух ти, кожна ікона на тисячу баксів потягне. Як це ми, коли були тут уперше, усього не роздивилися? Ось чому монах не хотів нам по-доброму відчиняти. - Зуб став обмацувати золотий перепліт старовинної книги.

- Але де ж той вхід у підземелля. – Адмірала не цікавили старовинні книги. Він став  лапати стіни, відсуваючи сувої. Тим часом Зуб знайшов кусок тканини й став пакувати найцінніші книги й ікони.

- Чекай, Зубе! Ми всього не винесемо. Давай краще знайдемо підземний хід.

- А він тут є?.

- Є! Ти забув, як ми сюди вперше потрапили? Обшукай мені всі